Війна — це такий спосіб з’ясування стосунків. Тільки, на відміну від бійки, у ній беруть участь не окремі люди, а держави. Точніше, саме держави і влаштовують, і ведуть війни. Але, як і бійка, війна — це просто спосіб ведення конфлікту, а сам конфлікт може мати різні причини й різних учасників. Бійка може бути як між гопниками, так і між інтелігентами-очкариками. І завжди в неї є причина і є більш правий і більш винний.
Думаю, не секрет, що у випадку Росії та України однією з головних причин війни є свобода. Російська держава дуже стурбована тим, що українські громадяни не лише двадцять років жили без її нагляду, але ще й дозволили собі скинути законнообраного місцевого начальника. Того й дивись, зараза пошириться і на суверенну демократію, оселиться в головах довірливих росіян. Власне, все, що відбувається, зводиться до завдання не допустити такого повороту подій. Для цього Путін «страхає хохлів», показуючи, як погано не любити законну владу і що за це буває. Для цього працює безумна кремлівська пропаганда, завдання якої полягає в тому, щоб кожної секунди торохкотіти росіянинові, що владу в Києві скинули не такі самі, як він, доведені до відчаю люди, а якісь «бандерівці», організовані та профінансовані Заходом.
Тобто, російська держава стурбована українськими громадянами і тепер веде війну проти української держави. Дуже показовим тут є той момент, що кремлівці наполегливо називають київських начальників «хунтою», що отримала владу шляхом «озброєного перевороту». Насправді політичний результат Майдану — це втеча Януковича, а не раптова поява Турчинова в двох іпостасях одночасно. Ніякої «майданівської влади» не було, немає і бути не може, оскільки єдине, що об’єднувало Майдан, — це відсторонення Януковича від влади. Навіть якби «люди з Майдану» зайняли всі кабінети в уряді, таку владу неможливо назвати «майданівською». Якщо додати до цього той факт, що при владі залишилися представники тієї ж політичної колоди, що тасується тут двадцять років, і призначені вони були обраною при Януковичу радою, то ні про яку «хунту» говорити не доводиться. Однак, незважаючи на очевидну нісенітницю, теза про те, що при владі перебувають «люди Майдану», не піддається в Росії сумніву. Вона потрібна для того, щоб пов’язати українську державу та українських громадян в одне ціле, що значно полегшує війну.
Взагалі, ми маємо три сторони конфлікту — українських громадян, які прогнали начальство і є носіями свободи, налякану українську державу та російську державу, сильно збуджену поведінкою українських громадян, яка тепер воює з українською державою, щоб покарати українських громадян. Ось яка хитра диспозиція.
Тепер повернімося до нашої аналогії війни та бійки. У бійці беруть участь особистості, суб’єкти. Для нашого прикладу важливо, що у досягненні своїх цілей суб’єкти завжди перебувають перед вибором використання рідкісних ресурсів, якими вони володіють. Якщо гопник регулярно б’є очкарика, тому що він очкарик, а не гопник, то очкарикові доведеться витратити свої ресурси (час та гроші) для того, щоб відвідати, скажімо, уроки рукопашного бою. Однак малоймовірно, що для того, щоб перемогти гопника, очкарик сам стане гопником. Адже в такому разі його втрати — не лише витрати на курси самозахисту, але й нова, неприємна особистість, що сидить просто всередині, втрата друзів, оточення тощо.
З державами все не так. У них немає нічого свого, все, чим вони володіють, — відібрано в нас, і все, що держава робить, вона робить не з собою, а з нами. Крім того, «хороша» держава відрізняється від «гопницької» лише ступенем та характером втручання у життя громадян. При цьому будь-яка держава завжди зацікавлена у власному розширенні, тобто у скороченні нашої свободи. Тому вибір у бійці «хорошої» держави з «гопницькою» завжди в тому, щоб стати гопником самому.
Кризи та війни — це подарунки для держав, вони завжди використовують їх для того, щоб розширитися та скоротити свободу громадян. Історія переповнена такими прикладами. Ось, прямо зараз Америка (у вигляді її народу) програє війну тероризму (неважливо, існує він у реальності чи ні), оскільки американська держава поступово перетворюється на поліцейську державу. Те саме, тільки набагато швидше та драматичніше, може статися у нас. «Дисципліна та порядок», що розуміються як цензура та розширення й без того безмежних прав каральних органів, а тепер ще й армії, швидко зрівняють у гопництві українську та російську держави. Власне, мета Путіна — покарати український народ та зробити неможливим поширення зарази свободи на Росію — буде досягнута. Нехай гопницька українська держава буде вкрай вороже до російського, але це буде свій, любий, небезпечний і вкрай корисний у господарстві ворог.
Фактично, якщо все йтиме, як іде, і не виникнуть якісь особливі обставини, нас з вами чекає простий підсумок: або неволя імені Путіна, або неволя імені його української версії.
Втім, пишу я це не для того, щоб зайвий раз предатися розслаблюючому песимізму, а для того, щоб сказати про можливість залишитися вільними. Ця можливість існує і існуватиме до самого останнього моменту. Полягає вона в тому, що оскільки Путін намагається воювати з українськими громадянами, то громадяни повинні мати можливість відповісти. Для цього зовсім не обов’язково захоплювати Москву. Досить, щоб люди мали простий доступ до зброї та створення загонів самооборони. Зараз між нами та Путіном стоїть українська держава, у якої свій інтерес і яка, повторюю, як і будь-яка інша держава на Землі, спить і бачить, як би розширити свої повноваження. Одного разу у вашому місті можуть з’явитися зелені чоловічки, які захоплять якийсь ритуальний стовп, і, прочитавши заклинання, «перепишуть на Росію» вас та всіх інших мешканців. І будь у вас у місті хоч «сто відсотків за Україну», житимете ви в Росії, тому що місцева міліція виявилася у змові, або не отримала наказу, або вигадайте ще сто п’ятдесят поважних причин.
Місцеві мешканці, навіть не надто добре навчені, але озброєні, можуть легко і просто вирішити проблему із зеленими чоловічками. Причому, і це головне, місцеві мешканці не під егідою МВС чи МО, як цього хочуть наші «міздубалі», а самостійні, самооборонні. Адже підпорядкування МО чи МВС означає, що потрібного наказу може не бути і всі ті ж сто п’ятдесят інших причин. Самоорганізовані громадяни самі аналізують ситуацію та ухвалюють рішення.
Поки вибір між Україною та Росією — це вибір між хай відносною, але свободою та її відсутністю, вільне придбання та носіння зброї — єдиний спосіб зберегти те, що в нас ще є, та надії на те, що в майбутньому може бути краще.