9 травня — чудова ілюстрація однієї цікавої проблеми, про яку я хочу трохи поговорити в цій колонці. Це проблема «державоцентричності» історії. З того часу, як у Росії почалося відродження авторитаризму, 9 травня перетворилося на головне авторитарне свято. І з того часу справа виглядає так, що «дідивоедували» тільки у наших північних сусідів, а ви тут — незрозуміло хто, і ще треба розібратися, за кого ви там були. Відразу скажу, що я не претендую на лаври воюючих дідів, мені, власне, байдуже, хто за кого воював сімдесят років тому, особливо в ситуації, коли, як кажуть, «обидва гірше». У даному випадку я хочу сказати про те, що всі, хто в нас в Україні намагається якимось чином взяти участь у «великій перемозі», виглядають досить жалюгідно і непереконливо — як люди, що намагаються примазатися до чужої слави.
Тим часом, історично саме Україна була головним полем бою на східному фронті Другої світової. Для українців вона почалася 1939 року, коли СРСР, будучи союзником Німеччини, відкусив у Польщі частину нинішньої Західної України. Потім нацисти гнали більшовиків, а згодом — більшовики нацистів. І все це відбувалося тут, у нас. Чому ж тоді люди, які довше за всіх брали участь в історичних подіях і зазнали найбільших жертв, не вважаються їхніми головними учасниками? Ось тут і вилізає «державоцентричність» історії. Воював у нас СРСР, а Росія вважає себе його правонаступницею. І нехай усе це «правонаступництво» складається з суцільного фейку, як псевдогеоргіївська стрічка, російські люди в це вірять і готові з піною біля рота доводити, що саме вони разом з Путіним перемогли фашизм.
Усе дуже просто. України у Другій світовій не було. А СРСР був. А тепер на його місці Росія. Тобто виходить, що без «україн», тобто без держави, подвиги і страждання величезної кількості людей мають значення лише в контексті історії іншої держави. Держава легітимізує народ, легітимізує людей та їхню історію. Без неї вони ніщо.
Це не дивно, бо історія, до якої ми звикли, виникла як розвага і повчання для государя (Плутарх писав про грецьких царів), а потім перетворилася на засіб пропаганди для держав. Підхід «жили тут якісь, але в них не було держави» (тобто вони були неповноцінними) ви зустрінете всюди, і не лише в побутовій версії історичної науки. Чому регулярне оподаткування на певній території (читай: держава) надає більшої ваги одним групам людей порівняно з іншими — абсолютно незрозуміло, але це факт.
Історію народів, тобто людей, пов’язаних якимись постійними стосунками, професійно почали вивчати порівняно недавно. Але, звісно, цей напрям не є головним. Форумні бійці нічого не чули, скажімо, про Михайла Ростовцева та його дослідження економіки давнього Риму. Їм це не треба в їхній священній боротьбі. Коли вони говорять про давній Рим, вони говорять про імператорів, а не про економіку (тобто не про людей та їхню діяльність).
Якщо подивитися на нас із державоцентричної точки зору, то це буде якийсь… жах. Це буде історія зраджувань, слабовілля та корупції. Що вивчатимуть в рамках такої історії наші онуки? Зміну президентів, кожен з яких умудрявся стати гіршим за попереднього? Корупційні схеми? Роль Газпрому в українській політиці?
Тим часом, у новітній історії українців, а не держави, що оселилася на їхній голові, є події, якими можна і треба пишатися. Чого варті, приміром, два результативні Майдани. Усі «досягнення, якими можна по праву пишатися», пов’язані з діяльністю людей, часто всупереч тій самій державі.
Загалом, усе це знову до того, що перемогти можна, лише перетворивши недоліки на переваги. 9 травня наочно ілюструє той факт, що якщо ми будемо думати категоріями «історії України», то приречені на роль декорацій у чужих виставах. Якщо ж на противагу державоцентризму ставити людиноцентризм, історію зв’язків між людьми, створюваних ними інститутів та соціальних феноменів, то картина вийде зовсім іншою. «Історія України» неминуче розколює нас на «хороших» і «поганих», залежно від думки поточної влади. «Історія українців», навпаки, включає всіх — і Шевченка, і Гоголя, і Сікорського, і того самого Ростовцева, який теж наш земляк. І я сильно перебільщив, сказавши про перетворення недоліків на переваги. Мову потрібно вести, скоріше, про те, щоб побачити перевагу, яка в нас уже є, і скористатися нею. Це перевага реальності соціуму перед химерою держави, перевага свободи перед рабством. Залишилося тільки його помітити.