Події грудня 2004-го, а саме мирне стояння киян на Майдані, як бачимо, досі задають тон в українській політиці. Досі цю політику подають як протистояння «помаранчевих» і «біло-блакитних». І хоча, по суті, особливої різниці між ними вже немає (що показали вибори 2006-го та 2007-го), прихильники в обох таборах ще є, вони становлять більшість виборців і, загалом, роблять їхнє існування можливим. Тим часом, феномен Майдану, на мою скромну думку, набагато значніший, ніж його політичні наслідки, і без сумніву має величезне значення для майбутнього України. На жаль, його важко відокремити від суто політичного контексту, і тому, підбиваючи своєрідні підсумки цього явища, нам доведеться знову згадувати «політичні реалії».
Напередодні президентських виборів 2004 року було модно говорити про «Кучму-3», тобто про деякого кандидата (може й Кучму особисто), який представлятиме владу на виборах і гарантуватиме наступність її політики. Автор цих рядків постійно стверджував, що Кучма-3 — ніхто інший, як Віктор Андрійович Ющенко. Його програма (якщо взагалі можна говорити про програму) не була революційною, під нею міг би підписатися будь-хто. «Революціонером» Віктора Андрійовича зробив Віктор Федорович Янукович. А точніше, якщо розібратися до кінця, саме з Януковичем ті, хто стояв на Майдані, пов’язували небезпеку революції. Кримінальної. Практика «донецьких» викликала шок у київського і не лише київського бізнесу. Янукович був втіленням нестабільності й майже гарантував зміни на гірше. Ющенко, на думку людей, у кращому разі міг би щось змінити на краще, у гіршому — залишити все як є. Фактично, люди на Майдані виступали, у тому числі, проти нестабільності, якою загрожував їм Янукович. Тому вважати Януковича «продовжувачем справи Кучми», а Ющенка — «опозиціонером» не зовсім вірно. Тут діяли інші опозиції.
Ті, хто досі вірить в американські шостери, постійно ставлять запитання — чому, мовляв, ніхто не міг передбачити такого масового виступу киян. Де, мовляв, були соціологи та інші, хто має за цим стежити. А якщо не могли передбачити, отже, все це вигадали американці. Спробуємо розібратися. Згадаймо, що відбувалося у 2004-му. Журналісти й аналітики активно обговорювали кілька тем, пов’язаних із можливими сценаріями виборів. «Третій термін» став ідефіксом українського політикуму. Його переконливі знаки вбачалися і у виступах можновладців, і у прогнозах погоди. Другою важливою темою були «гарантії Кучмі» і тісно пов’язана з нею тема «наступника» — таємничої посади, назву якої багато журналістів писали через «і», що саме по собі вельми показово. Ну й, нарешті, третьою темою з цієї серії був «єдиний кандидат». До речі, найдивнішим чином пройшла непоміченою початкова абсурдність теми «єдиного кандидата». Адже якщо вибори проходять у два тури, то спочатку виходить, що два персонажі, які потрапляють у другий тур, автоматично стають «єдиними» — тут уже нічого не вдієш. Мало хто сумнівався у тому, що одним із цих людей буде представник влади, а інший — опозиції. Проте тему активно обговорювали аж до закінчення офіційного висування кандидатів у президенти. Журналісти й аналітики й уявити собі не могли, що влада не вигадає якогось сценарію, що гарантує їй повну перемогу і плавний перехід у світле майбутнє. Ніхто й подумати не хотів про те, що сама по собі процедура виборів робить «гарантовані» сценарії неможливими. І в цьому, можливо, полягає один із головних уроків 2004-го року. Спостерігачі виявилися жертвами створеної ними ж реальності, у якій влада була справді всемогутньою і всюдисущою. Сама влада теж вірила в цю реальність, оскільки продовжувала з дивовижним завзяттям боротися зі ЗМІ — було припинено мовлення радіо «Континент» і радіо «Свобода», закрилися деякі газети. Щоб міркування журналістів і політичних коментаторів про вибори, які ми читали цілий рік, мали сенс, потрібно було… щоб виборів не існувало або вони були суто номінальними, як у СРСР.
Другий висновок пов’язаний із першим і стосується, власне, особливостей політичної інформації як такої. В Україні інформація ЗМІ не дорівнює реальній значущій інформації. І не лише через цензуру, а, насамперед, тому, що реально значуща діяльність влади — на 90% закулісна. Вона не є перевірюваним фактом, у кращому разі вона є чуткою. Рішення уряду та його заяви — не головне в нашому житті, головне — його практика, яка в більшості випадків до цих рішень не має прямого відношення.
Можливо, саме в цьому полягає відповідь на питання — звідки взялася помаранчева революція? Вона справді давно визрівала в суспільстві, але процес цей залишався неосмисленим і навіть не зафіксованим аналітичною спільнотою. Адже люди, що вийшли на Майдан, реагували не на декларації влади, що фіксуються пресою, а на її практику та на перспективи цієї практики після президентських виборів. Для них ці перспективи виявилися абсолютно неприйнятними. Опозиція, до речі, сама по собі ніяк не впливала на «революційну ситуацію», вона просто вчасно опинилася під рукою.1 І ще один факт на користь нашого висновку — з перших же днів революції влада намагалася представити її як результат технології, як змову, яка просто виявилася кращою, ніж змова самої влади. Наявність самодіяльного й активного народу неприпустима для тієї моделі реальності, якою живе нинішня еліта. В цю еліту, до речі, входять не лише можновладці, але й більшість журналістів і аналітиків незалежно від партійної приналежності, так само як і переважна більшість нині діючих політиків. І, знову ж таки, незалежно від партійної приналежності, нинішня еліта спробує повернути собі ілюзію керування політичними процесами, оскільки інакше вона просто не вміє діяти.
Головний парадокс Майдану
Нагадаю також факт, про який зараз воліють не згадувати. А саме — команда Ющенка після другого туру виборів готувалася до здачі. Так, її активісти з’їхалися на Майдан, але їхньою метою було не змінити хід подій, а «привернути увагу світової громадськості» та підготувати прийнятні умови капітуляції. Добровільна й масова активність киян здивували не лише адміністрацію Кучми, але й команду Ющенка.
У результаті ми отримали кілька парадоксальну ситуацію. Революцію спровокували вибори, і вона вирішилася в рамках виборчої кампанії. Інакше кажучи, можливо, нічого такого й не було б, якби у влади вистачило розуму виставити кандидата, який уміє писати без помилок. З цієї ж причини ми маємо той рідкісний випадок, коли революція відбулася абсолютно стихійно і не породила своїх лідерів. Ющенко і компанія лише скористалися ситуацією. Здається, наш президент досі перебуває у полоні ілюзії, що гасла на кшталт «Ю-щен-ко!» відображали щире бажання людей бачити саме Віктора Андрійовича на посаді президента. Насправді, великому скупченню людей завжди потрібно чимось зайнятися. Поскандувати щось або заспівати. Та й, нагадаю, формат виборів диктує свої правила: є політичний лідер — от і привід поскандувати його прізвище. «Лідери помаранчевої революції» стали такими лише в силу формату подій — виборів. Вони так і не осягнули, що сталося насправді. У цьому особливо легко переконатися, якщо згадати, з яких популістських кроків почала свою діяльність «помаранчева влада» в особі Тимошенко2.
Порядок денний революції
«Лідери» революції — політики епохи Кучми, і тому вважали (й вважають) зібраних на площі людей звичайними «трудящими», яким потрібно щось «дати». Так і діяли Юлія Володимирівна та президент — пенсії, допомоги, зарплати, ціни. Тим часом, людям на Майдані все це було абсолютно не потрібне. Це підтвердить будь-хто, хто там побував. Люди вийшли протестувати проти приниження їхньої гідності, їм була потрібна передбачувана й відповідальна влада. По суті, Майдан був буржуазною революцією.
Що таке ідеали Майдану і чи можна їх «зрадити»?
Зазвичай українці ненавидять одне одного. Вони вважають весь світ змовою, а головним мотивом у житті визначають лише меркантильний інтерес. Вони не поважають ні себе, ні інших. Такі персонажі абсолютно безвідповідальні. Вони не можуть бути громадянами. Їхня спільнота являє собою набір людських атомів. Ними легко управляти і маніпулювати. І ось, уявімо собі, що ці, за виразом Платонова, «людські уламки», раптом добровільно зібралися разом і зробили щось хороше. Можна лише уявити, яка буря позитивних емоцій шаленіла в душах цих людей. Саме в цьому моменті ми виявимо те, що називається «ідеалами Майдану». «Ідеали Майдану» полягають у тому, щоб усміхатися незнайомим людям і говорити їм «діагтуйте». Ідеали Майдану полягають у розумінні сили солідарності та власного вибору — замість «заробляння грошей» піти померзнути на Майдан, можливо, з ризиком для життя. Ці ідеали не мають форми політичної програми. «Хочу, щоб усе було добре» — не є програмою, її не можна ні виконати, ні зрадити. Політики взагалі не мають до них жодного відношення, оскільки ці ідеали перебувають у до-політичній сфері. Наша революція полягала в опануванні громадянства. Вперше громадянська дія була добровільною, мала чітку мету і принесла результат.
Що таке «розчарування у революції»?
У «масовому розчаруванні», про яке стали говорити мало не на другий день після остаточної перемоги «помаранчевих», є три різні складові. Перша — це, скажімо так, «помилкова принадність». Багато хто чомусь вважали, що в Ющенка є команда і тепер вона зможе щось змінити. Коли цього не сталося, настало розчарування. Друга складова більш серйозна і має психологічну природу. Вона полягає у реакції на власну ейфорію і нагадує звичайний посткоутальний синдром. Здивування і захват після того, як усе вийшло саме так, як треба (причому, зауважимо, вперше — це ж перша українська революція) не можуть пройти безкарно. Градус ейфорії нібито сам собою передбачає, що «тепер точно все буде добре», і, коли цього не відбувається — настає роздратування. Третя складова особливо цікава. Парадоксальним чином першими про «розчарування» у «помаранчевій революції» заговорили її завзяті противники, які, здавалося б, ніяк не мали бути нею захоплені. ЗМІ сходу виливали отруту і зловтішалися приблизно з лютого 2005-го. Скоріш за все, ми мали справу з ірраціональним процесом. Це — реакція людей пригноблених, які вважають це пригнічення природним ладом речей, це заздрість старої діви до закоханої пари, заздрість звиклих до приниження до тих, хто зміг відстояти (у буквальному сенсі слова) свою гідність. У текстах «опозиції» того часу легко проглядається картина світу цих людей. У цьому світі панує виключно насильство, розрахунок і особиста вигода. Все людське є, з точки зору такої публіки, лицемірною маскою. Створюється враження, що фразу «темні сили нас злобно гнуть» цим людям вписуютъ прямо у свідоцтво про народження, поряд із прізвищем. Помаранчева революція сильно похитнула цю картину світу, а «невдача» нової влади повернула її на місце. Звідси й зловтіха, яка не проходить у цих людей дотепер. Вони радіють, що точка зору «все навколо негідники», на їхню думку, блискуче підтвердилася.
Значення Майдану
Виникає питання: чому ж ми зіткнулися з цим каламутним потоком лише у 2004-му? Адже ці люди не народилися вчора. Можливо, відповідь полягає в тому, що вперше таку реакцію викликали внутрішньоукраїнські події. Досі схід просто не звертав уваги на решту України, «помаранчева революція» змусила його це зробити. Істерія сходу говорить про те, що він теж став українським, адже заперечення — це свідчення визнання. Тому одним із результатів Майдану стало об’єднання України. Де-факто, ми вперше після 1991 року отримали спільний політичний простір в усій країні. Друге, можливо навіть більш важливе, — Майдан показав можливість результативної громадянської дії. Цей факт повністю змінив відносини влади і суспільства на дуже глибокому рівні. Неважливо, що станеться ще в нашій історії — прецедент успішного мирного руху в позитивному напрямку вже створено. Третім пунктом я б поставив розвінчання деяких самозаспокійливих міфів, наприклад: «що я можу один?». Виявилося, що дуже навіть виходить. І, нарешті, четвертий пункт — Майдан може вважатися днем народження української нації. Згадаймо, що Майдан був центром політичного життя і на початку 90-х. Тільки він разюче відрізнявся від того, що ми побачили у 2004-му.
Новий Майдан показав, що за 13 років виросло покоління, у якому є люди, здатні до самоорганізації. Вони вже чогось досягли у житті і досягли своєю працею, вони планують своє майбутнє і прагнуть зробити його кращим. І тому для них абсолютно неприйнятна ситуація, коли їхня доля може опинитися в чужих руках. Вони не мають наміру віддавати комусь своє майбутнє. Ця конкретика і робить «населення» громадянами, які можуть особливо не активізуватися політично у повсякденному житті, але щойно справа доходить до життєво важливих ситуацій — добровільно відправляються захищати свої права. Ця конкретика і відрізняє старий Майдан від нового. На старому Майдані3 будувалися плани про те, як нам облаштувати Україну, що де і як має лежати в «українському домі», з ким нам дружити і чому. Це стосувалося «всіх» і нікого окремо. На новому Майдані люди прийшли відстоювати індивідуальне майбутнє кожного, не вдаючись у подробиці. І якщо на старому Майдані стояла лайка, і там ніколи не могли дійти спільної думки, то тут вона й не потрібна. При цьому тут єдність, про яку раніше й мріяти не могли.