Випробування війною, або Їжа держави

Один американський журналіст назвав війну «їжею держави». Це було ще в часи Першої світової. Американська держава, ще не вступивши у війну, провела безліч «реформ» — націоналізувавши, наприклад, залізниці та різко посиливши втручання в економіку країни. Усе це робили під соусом підготовки до війни. Власне, війна — це стан, який породжує держава і до якого завжди прагне державна політика. Війна — це граничний стан державного регулювання. Невипадково всі до одного тоталітарні режими — режими мілітаризовані, що живуть у стані обложеної фортеці. Війна — це граничний аргумент для того, щоб отримати «право» керувати вашим життям і власністю.

«Ну, а як же руйнування, жертви, втрати?» — скаже читач. «Хіба вони вигідні державі?» Звичайно, вигідні. Руйнування відбудовуватимуть за ваш рахунок (а держава та її представники у вигляді політиків отримають ще й політичні бонуси — від вас же). Із жертвами ще цікавіше. У таких ситуаціях, як зараз в Україні, жертвами стають, насамперед, «пасіонарії» — люди, які, незалежно від їхніх поглядів, становлять загрозу для держави.

Звісно, я говорю про «інтереси» та поведінку системи загалом. Це зовсім не означає, що не може бути політиків і відповідальних громадян, які щиро вважають, що вони «не допустять», які вірять у те, що вони «контролюють» і так далі. Але нагадаю: соціальні інститути не є наслідком наших намірів.

Конфлікт держав відрізняється від конфлікту приватних осіб тим, що держава витрачає не своє. Держава як система ніколи не зазнає збитків від конфлікту. Навіть будучи знищеною — наприклад, переможеною у війні чи революції — вона неодмінно відродиться, як правило, сильнішою (якщо «силу» визначати як можливості контролювати поведінку приватних осіб). Конфлікт приватних осіб закінчується тоді, коли сторона-агресор розуміє, що збитки можуть перевищити прибутки. Для держави ця межа теж існує, але перебуває значно далі. Чиновник за хабар у сто доларів завалить справу на сто мільйонів. У співробітника приватної компанії межі опортунізму значно вужчі, оскільки втрати — це і його гроші, у більшій чи меншій мірі. Для приватної особи ступінь маневру ще менший. Тому Путін може безкінечно підгодовувати терористів на Донбасі, адже він витрачає на це діло не свої гроші. І припинить він це лише тоді, коли не отримуватиме від підприємства хоч якусь (у даному разі — політичну) прибуток.

Але ми не про Путіна, а про Україну. Українська держава досі ніколи не «працювала» з війною. Той прибуток, який вона зараз витягує з неї у вигляді цензури, загального підвищення лояльності та переслідування критики й інакомислення, настає ніби «сам собою», є результатом роботи системи загалом. Але через деякий час може скластися ситуація, яка часто настає у конфліктах такого роду, — а саме: можуть з’явитися групи, свідомо чи, сказати так, напівсвідомо працюючі на війну з «нашого» боку. Вони це робитимуть тому, що, як і в разі Путіна, ці групи, пов’язані з державою, не нестимуть збитків. І якщо вони знайдуть спосіб витягувати з війни прибуток, вона може тривати дуже довго.

Гірше того: чим далі, тим важче буде повернути ситуацію в нормальне русло. Не буду переказувати набилу оскому історію про графіті в нью-йоркському метро — тут діє той самий принцип. Грубо кажучи, «хороший район» перетворюється на «поганий район». І починається це з того, що в «хороший район» приїжджають погані люди, а хороші люди починають виїжджати. Разом із ними зникають підтримувані ними «хороші» інститути, поглим людям стає легше, і їх стає більше, а через деякий час — вуаля! — отримуйте Південний Бронкс або Південну Борщагівку. Чим довше триває вакханалія на Донбасі, тим швидше цей регіон перетвориться на місце, де оброблятимуть свої справи «групи інтересів» з усього світу, і тим важче буде повернути його до мирного життя.

Єдиним обмежувачем держави в усі часи і за всіх «суспільно-політичних формацій» є суспільство — тобто інститути, що виникають як результат добровільної взаємодії людей. Держава має стільки влади, скільки люди готові їй віддати. І тому те, скільки триватиме війна, залежить тільки й виключно від того, наскільки люди розуміють, що відбувається, і наскільки вони діють відповідно до цього розуміння.

Зовсім недавно українці пройшли спокусу диктатурою. Можна сказати, що тут нам пощастило. «Розкол країни» зіграв у цьому сенсі позитивну роль. Для половини України Янукович був просто нелегітимним. Як президента вона ще могла б терпіти його деякий час, але як диктатора-аматора — ніколи. Янукович був занадто карикатурно-донецьким для цього. Тепер держава, вигнана в двері, лізе у вікно. Тепер ми проходимо випробування війною. Воно буде важчим, оскільки шапкозакидательство заразне, а патріотизм здатний за лічені хвилини знищити здоровий глузд. Головне тут — зрозуміти той момент, коли війна стає джерелом прибутку для «нашої» сторони і з операції з знищення терористів перетворюється на довгострокову болячку для нас і радість для них. Думаю, що можна знайти такий критерій. Момент, про який я говорю, настане тоді, коли люди перестануть купувати за свої кровні бронежилети та інше спорядження. З цієї точки зору війна перестає бути «нашою», і ті, хто збереже здатність тверезо мислити, муситимуть її зупинити, бо в такої війни й у диктатури зовсім однакові наслідки.