Томас Гоббс назвав державу «штучною людиною». Дуже вдалий термін, яким можна описати не тільки державу, але й безліч інших явищ у нашому житті. Штучна людина — це зовнішній авторитет, який надає одним людям в очах інших право робити з оточуючими все, що заманеться. Ось, приміром, міліція. Насправді міліціонери нічим не відрізняються від інших людей. Бити, калічити, грабувати, саджати за грати, кого захочуть, — їм дозволяє це штучна людина на ім’я «держава». Причому ця людина живе в головах жертв самої ж міліції. Саме впевненість у тому, що державна міліція необхідна і має бути наділена всіма можливими повноваженнями — для «боротьби зі злочинністю» — і є тією самою умовою, що дозволяє міліціонерам витворяти все те, що вони витворяють.
Мабуть, процес появи штучних людей почався водночас із появою людей живих — тобто тоді, коли виникло «суспільство» і предки людини перетворилися на людей. Спочатку штучні люди відповідали за підтримку певної корисної практики. Приміром, інцест «погіршує породу» — отже, він має бути заборонений. Їсти своїх погано — тому треба їсти чужих. Тут штучна людина зазвичай виступає у вигляді «духів предків», що технічно вірно, адже її слова — це узагальнення їхнього досвіду.
Згодом з’являються боги найрізноманітніших релігій зі своїм баченням того, що відбувається. І тут уже стає очевидною проблема дилерства. Тобто бог — він бог, але віщує він завжди через шамана чи іншого священнослужителя. Або через книжку. Тому заборона людожерства супроводжується ще сотнею з гаком ідіотських табу, а в священній книжці на одну нормальну заповідь припадає двадцять забобонів, доданих дилерами штучних людей.
А далі сталася дивна річ — штучну людину прирівняли до живої. Це сталося, коли християнська церква отримала права живої людини — тобто можливість виступати позивачем і відповідачем у суді тощо. Так виникла корпорація — штучна людина, що діє, як жива: укладає угоди, отримує прибуток, позивається до суду.
Штучні люди стали займати дедалі більше місця в житті живих людей і дедалі більше цим життям керувати. Під час Столітньої війни нікому б і в голову не спало йти в бій з криками «за Англію!» чи «за Францію!». Хоча нинішні історики, що обслуговують штучних людей, вважають, що «національна самосвідомість французів» почала оформлятися саме тоді. Можливо. Точно можна сказати лише те, що «національна самосвідомість» справді оформилася всюди — і так вдало, що дозволила людям вбивати одне одного в промислових масштабах, не лише без найменших докорів сумління, а й із почуттям глибокого задоволення.
Три людини, котрі натисканням трьох кнопок можуть запустити ракету, здатну знищити кілька мільйонів людей, виявляється, не жахливі злочинці. Виявляється, це герої, що стоять на варті штучної людини на ім’я «Батьківщина». Цей катастрофічний абсурд добре ілюструє тріумф «національної свідомості».
Нині штучні люди керують життям живих людей. В Україні, приміром, щоб займатися бізнесом на певному рівні, живій людині треба від штучної людини (держави) дозвіл стати штучною людиною (юридичною особою). На мою думку, далі вже нікуди.
Зрозуміло, що живі люди створюють штучних людей, аби керувати іншими живими людьми. Зрозуміло, що завжди є інтереси дилерів цього процесу. Зрозуміло, що живі люди зовсім не проти штучних людей, які, як їм, напевно, здається, спрощують їхнє життя. Зрозуміло також, що навряд чи ми зможемо обійтися зовсім без штучних людей. Усе це очевидно й не потребує обговорення. Йдеться лише про те, що життя — це взаємодія живих людей, якою б вони не намагалися сховатися під різними масками. І якщо ми хочемо жити, нам потрібно поставити штучних людей на місце. І передусім — у власній голові.