Десь через рік після Помаранчевої революції багатьом раптом стало зрозуміло, що «треба щось робити»: Віктор Андрійович чомусь зовсім не виправдовував надій, а досвід Майдану явно показував, що ми таки можемо, якщо захочемо. Тоді всюди виникали «гуртки», зайняті пошуками відповіді на питання «що робити?» Ця діяльність особливо пожвавилася під час першого року кризи, коли до політичних активістів додалися різного роду постраждалі від економічних негараздів. Перемога Януковича надала народній справі нового імпульсу, переживання «треба щось робити» стало ще гострішим.
Автор цих рядків якийсь час витратив на участь у подібного роду проектах, а зараз періодично відстежує найбільш цікаві для нього рухи. Якщо залишити осторонь контори, що з самого початку орієнтовані на конфлікт і розкол — різного роду націоналістів, «рускомірців», комуністів і тому подібних — то в більшості решти спостерігається одна цікава закономірність. Згодом постає питання про програму дій. На цьому етапі одразу починаються суперечки про те, яким має бути зміст такої програми, а саме — виникає вічнозелена проблема «бабушкізації»: учасники руху розуміють, що для того, щоб стало добре, робити потрібно «непопулярні» речі, за які «бабусі не проголосують». Як правило, на цьому все й закінчується, але найбільш завзяті намагаються рухатися далі — і ось тут і виявляється закономірність, про яку я хочу сказати, причому закономірність суто теоретичного характеру.
Отже, чим наполегливішими є учасники руху у своєму прагненні принести щастя в кожну домівку, тим більшою мірою вони починають усвідомлювати таку річ. Для того, щоб реалізувати їхні сміливі та корисні починання, їм потрібно пройти в парламент. Більше того — їм потрібна там більшість, бажано конституційна. І одного парламенту буде замало. Потрібен ще й «власний» президент. Тобто виникає чітке розуміння того, що їхня програма має бути такою, щоб за неї «на ура» проголосували всі люди доброї волі. Багато хто так і каже: «нам потрібно знайти ідею, яка об’єднає всіх». Під «всім» маються на увазі дійсно всі, за винятком різних там асоціальних і злочинного спрямування типів, яких, як нам відомо з біології, серед нас незначна меншість.
Загалом, далі починається пошук цієї самої «ідеї, яка об’єднає всіх». І ось що цікаво. Чим далі просувається цей пошук, тим більше від групи відколюється прихильників, і в результаті залишається двоє-троє людей, які похмуро копошаться в уточненні формулювань. Виживають лише ті рухи, які навіть не намагаються сподобатися всім.
Ось вона, ця закономірність. Справа в тому, що «ідея, яка об’єднає всіх», дійсно існує. Точніше — ця ідея вже давно всіх об’єднала, і завдяки їй існує те, що називається «суспільством». Можна сформулювати її так: «це я, а це — моє, не лізьте до мене — і я вас не чіпатиму». Можна сформулювати її у вигляді формули «агресія заборонена», а також стають зрозумілими численні похідні, як-от «будь-яка ненасильницька взаємодія законна». Це та ідея, а точніше — висновок із багатовікових практик, що й створили суспільство, тобто систему відносин, яка дозволяє людям мирно співіснувати, приносити користь одне одному і навіть влаштувати серед себе невеликий науково-технічний прогрес. Це те, що об’єднує всіх, оскільки кожен проти того, щоб його вбили чи пограбували, і взагалі проти того, щоб без запиту лізли в його життя. Різні суспільства, або «країни», якраз і відрізняються в тому, наскільки цій ідеї не заважають реалізовуватися всякого роду доброхотні заходи, і, як правило, краще живеться там, де заважають менше.
Якби хоча б одна група шукачів «ідеї, що об’єднує всіх», додумала її до кінця, вона б переконалася, що підтримка цієї ідеї не потребує тієї діяльності, якою вони збираються зайнятися. Саме наближення, пробачте за вираз, когнітивного дисонансу — відчуття того, що «тут щось не так» — розвалює подібні групи в міру їхнього пошуку мети, яка всіх об’єднає. Додумавши до кінця, вони побачать, що вибратися в парламент з ідеєю «ми більше не будемо лізти у ваше життя» не вийде. Ситуація явно абсурдна. І її абсурдність, до речі, робить ясним як день той факт, що парламент не для того там стоїть.