У суспільному житті бувають, так би мовити, моменти істини — коли якась подія раптом прояснює певну річ, і ти говориш собі: «ага, ось як воно». Автора цих рядків до недавнього часу цікавило, чи почали українці більш раціонально ставитися до політики. І ось, своєрідну відповідь на це питання я отримав під час дискусії про депутатську зарплату. Нагадаю: Мустафа Найем заявив, що 5 (чи 6 — не пам’ятаю) тисяч гривень на місяць депутату мало, а прогресивна громадськість кинулась його засуджувати.
Про що говорить не саме засудження, а сам факт такої дискусії? На мою думку, він чітко свідчить про те, що українці, принаймні значна частина їхньої прогресивної громадськості, ще досить далекі від раціональності в політиці, а керуються міфами — до того ж досить інфантильними.
Судіть самі. Зрозуміло, що 5 чи навіть 6 тисяч на місяць треба порівнювати з цінністю роботи, яка має виконуватись за ці гроші. Як українці оцінюють депутатство? Дуже високо. Вони влаштовують вибори, на виборах влаштовують скандали, вони буквально готові горло рвати одне одному за депутатський мандат. Той, хто сам не балотується, теж бере активну участь: дивиться Шустера, обговорює з друзями й колегами, перестає постити котиків, а замість них — партійні гасла й заклики. Загалом, висока цінність такої роботи — очевидний факт. І ось за неї пропонують 5 чи навіть 6 тисяч на місяць, тобто ціну сміхотворну, навіть якщо не знімати квартиру в Києві, а жити у «власному житлі». На обличчя — явна суперечність. Тобто робота цінується ого-го-го, а платити за неї не хочуть. Як це можливо? Лише в одному випадку — якщо депутатство не вважають роботою, тобто справою, що вимагає кваліфікації й пов’язаних із нею витрат, досвіду, який не купиш, і так далі. Це можливо лише тоді, коли депутатство розглядають не як роботу, а як подвиг. Ну, начебто заради порятунку народу. Усього й відразу. Ну, ви зрозуміли. «Данко, рви печінку, вона горітиме!» Якщо ми приймаємо цей підхід, суперечності зникають і все стає на свої місця. Ґендальф працює безкоштовно — це аксіома.
Зникає, наприклад, загадка, що бентежить частину прогресивної громадськості: чому вибоць байдужий до партійних програм. Усе логічно — рятівникові не потрібні програми. Він просто рятує. Самовіддано, ризикуючи життям. Зникає загадка, чому не можуть обратися люди, які говорять про практичні речі, як-от права власності. Здавалось би, очевидні речі, і вони багато значать для життя більшості українців. І що? Українці слухають, мовчки кивають і голосують за Ґендальфів. Чому? Тому що Ґендальф рятує. Обіцяє, принаймні. А ви тут якісь права власності, ОСББ, ЖКГ, німці, конгрес… Зникає загадка 40% голосів за владу і феномен голосування за владу, якою б вона не була. Чому голосують? Тому що це влада. Вона все може. Вона любитиме нас, якщо ми за неї проголосуємо. Той самий Ґендальф, тільки без особливої романтики.
Загалом, незважаючи на Майдан і війну, українець, принаймні значна його частина з-поміж прогресивної громадськості, залишається істотою інфантильною. Він нічого не хоче робити — він хоче, щоб його врятували.
Чому це важливо? Читачі цієї колонки знають ставлення автора до депутатів і государевих людей — і ставлення це таке, що краще б їх ніколи не було. Важливо це тому, що розуміння непотрібності государевих людей ніде не виникає саме собою. Це є результатом процесу, в якому міф поступається місцем раціональності, а раціональність закріплюється логікою. Автор теж колись у дитинстві жадав порятунку. І це нормально. Питання було в тому, на якому етапі цього шляху ми перебуваємо. Мені здавалось, що багато хто вже дійшов до раціонального — почали розуміти обмеженість будь-яких ресурсів, необхідність вибору, тобто відмови від чогось заради чогось ціннішого, і так далі. Але історія з п’ятьма тисячами Мустафи показала, що я помилився. Все-таки, Ґендальф.