«Кінець світу» — це специфічний західний різновид розваги. Наскільки можна судити, китайців чи японців він не надто турбує. Походження цієї специфічної фобії зрозуміле — Одкровення Іоанна Богослова і пов’язане з ним уявлення про скінченність світу, причому ця скінченність обов’язково супроводжується масовими неприємностями.
Загалом кажучи, «кінець світу», що має природні причини, може настати в будь-який момент. Астероїди й комети тільки й чекають зручного випадку, а якщо не впорається глобальне потепління — його справу завершить новий льодовиковий період. Землетруси, рух магнітних полюсів, «зліт» Землі з орбіти, нові невиліковні хвороби, техногенні катастрофи, ядерна зброя і так далі — все це може стати причиною швидкого й ефектного кінця світу. Саме тому немає жодного сенсу про це говорити.
Є сенс говорити про «кінець світу» як про соціальні зміни, які змінять наш спосіб життя так, що можна буде сказати: світ, яким ми його знаємо, більше не існує. Про це варто говорити й тому, що соціальні зміни, при всій своїй інерції, не є неминучими. Вони цілком і повністю залежать від волі учасників (і неучасників) цих процесів людей.
У цьому сенсі «кінець світу» вже наставав на пам’яті багатьох українців. Це розпад СРСР, який повністю змінив відомий нам світ. Тепер, здається, назріває щось подібне, тільки в кілька більшому масштабі.
Що відбувається? Ми бачимо, як у ще нещодавно спокійному й благополучному західному суспільстві шириться рух проти сформованого статус-кво. Думка про те, що політичний клас зовсім «відірвався від народу», поширена як ніколи раніше. Викликане все це лише кризою? Заспокояться західні громадяни, якщо криза закінчиться?
В історії часто бувало так, що масові рухи й навіть заворушення не призводили ні до якого результату, але бувало й так (як у випадку СРСР), що непорушна, здавалося б, система зникла за мить. Тому говорити щось про те, як саме розвиватимуться події й у який саме момент настане «кінець світу», важко. Процес може тривати різний час. Можна говорити лише про суть процесу, який ми зараз спостерігаємо.
Здається, що суть процесу пов’язана з кризою держави як інституту. Власне, розпад СРСР теж був частиною цього процесу. Держава не справляється з роботою, яку вважає своєю. Біда в тому, що в держави завжди одна й та сама відповідь на неприємності — розширення самої себе. Розширення держави створює проблеми, і для того, щоб їх вирішувати, вона вдається до нового розширення. Інакше вона просто не може діяти. Сама основа сучасних уявлень про соціальні відносини передбачає, що держава зобов’язана боротися з будь-якими негараздами, що виникають у суспільстві.
Ця обставина, відома давно, зараз доведена й на «практичному» рівні: американський економіст Роберт Хіггс показав, як розширювалася американська держава від часів Першої світової війни. Межею такого розширення є тоталітаризм, коли держава замінює собою всі соціальні функції суспільства. Потім тоталітаризм лопається, і процес починається знову. Якщо, як показує пострадянський досвід, у головах людей головують інфантильні соціальні шаблони, то держава повертається й знову починає розширюватися під радісні оплески трудящих.
Той факт, що російський, китайський і німецький тоталітаризм був фактично встановлений у результаті революції й мав потужну підтримку у вигляді вкрай популістської ідеології, не означає, що він не може бути встановлений поступово, як результат повільного розростання держави. Масова ідеологія й масові тоталітарні партії дозволили росіянам, німцям і китайцям зробити перехід до тоталітаризму швидким, але, ймовірно, в цьому переході можна обійтися й без них. Якщо ми подивимося на те, чим були лідери капіталізму — Англія й США — у XIX столітті, і чим вони стали зараз, різниця буде просто приголомшливою. Рух у бік розширення контролю й, у крайньому випадку, у бік тоталітаризму вражає.
Розпад СРСР і соцтабору, що збігся з короткою консервативною революцією на Заході, кілька зменшив темпи зростання держави, але зараз, здається, ми переживаємо етап її чергового розширення. При цьому таке розширення, яке, звичайно ж, іде різними темпами, охоплює всі країни. Ті, хто бачить у США й Заході своїх ворогів, намагаються захиститися від них… зростанням держави й насильством щодо власних громадян.
Тільки за останній місяць ми могли спостерігати кілька значних подій, що свідчать про стрімке зростання держави. Це ухвалення SOPA — нового документа з «захисту авторського права» в США, угоди АСТА, що загрожує цензурою в інтернеті, і такі приємні дрібниці, як огляд ваших ноутбуків і смартфонів на митниці. Нарешті, в США було ухвалено військовий бюджет, а в ньому самим захований черговий акт, який дозволяє урядові без суду й слідства заарештовувати громадян США та іноземців і затримувати їх на невизначений час за підозрою в тероризмі або (sic!) «підтримці тероризму». Відзначилося й ФБР, яке заявило, що рух «суверенних громадян», яким не подобаються існуючі порядки, зокрема ФРС, і які виступають проти податків і вимагають повернення золотого стандарту, є екстремістами з усіма випливаючими наслідками.
Зауважимо, що зростання держави тепер має інтернаціональний характер. Для «захисту авторського права», «боротьби з відмиванням грошей» і тому подібного в «демократичному світі» практично не існує національних кордонів. Недемократичний світ, у якого ці кордони існують, як ми говорили, захищається від зростання демократичної «загальносвітової» держави зростанням своєї власної, «вузьконаціональної», тобто гасить пожежу бензином.
Зауважимо ще одну важливу деталь. Порушення авторського права, відмивання грошей, наркотики, порнографія — це все «злочини без постраждалого». Тобто держава є тут і обвинувачем, і суддею. Саме в цих сферах «злочинів без постраждалого» спостерігається бурхливе зростання державної активності, причому активності, повторю, що вже має наднаціональний характер.
Зрозуміло, що ці тренди прямо спрямовані проти інтернету. Інтернет вкрай небезпечний, оскільки є не лише джерелом інформації, але й середовищем спілкування людей одне з одним в обхід держав. Інтернет робить державу зовсім непотрібною, існування держави фактично залежить від швидкості розуміння людьми цієї обставини. Такого, звичайно, не можна допускати, і можна не сумніватися, що найближчим часом більшість зусиль буде спрямована саме проти інтернету.
Окремою статтею йде «боротьба з тероризмом». Якщо замислитися, тероризм нічим не відрізняється, скажімо, від діяльності серійних вбивць чи маніяків. Однак нікому в голову не приходить на підставі можливої загрози появи маніяка-вбивці обмежувати свободи громадян на законодавчому рівні. «Тероризм» — це така смислова пастка, клеймо, що повністю розв’язує руки каральним органам. Обвинувачення в тероризмі — це фактично середньовічні обвинувачення у відьомстві чи єресі. Для них існують спеціальні органи й спеціальні процедури, і часто не обвинувачення повинно доводити винність, а обвинувачений повинен довести, що він не винен.
Однак повернімося до «кінця світу». Для нашої теми він означатиме кінець держави, як ми її знаємо, тобто кінець «держави загального благополуччя». Цей «кінець світу» буде актуальним для тих, хто використовує цю модель, і насамперед для західних і пострадянських країн.
Варіант 1. Зовсім мирний. На жаль, практично невірогідний. Справа в тому, що процес зростання держави заснований на вірі громадян у те, що це єдиний спосіб вирішення їхніх проблем. Тут поки що перспективи є тільки в США, де збереглися якісь традиції громадянської самостійності. Європа в цьому відношенні, здається, безнадійна.
Варіант 2. Крах фінансової системи. Найвірогідніший сценарій, малопередбачуваний як за строками, так і за наслідками. Крах може настати на будь-якому етапі зростання держави. Залежно від стану справ, крах може або значно уповільнити процес розширення, або взагалі зруйнувати державу, якщо, наприклад, як альтернатива почнуть використовуватися товарні гроші.
Варіант 3. Зростання до стану СРСР. Західним державам ще є куди рости. ЄС може стати єдиною державою з уніфікованою політикою, може виникнути якийсь світовий центральний банк і, як наслідок, аналог «світової держави». Світ перетвориться на антиутопію з кіберпанківських романів, яка теж рано чи пізно закінчиться. Найсумніше тут те, що в таких ситуаціях революції зазвичай означають перезавантаження системи. Французький абсолютизм змінюється якобінським терором, а російське самодержавство — терором червоним.
Варіант 4. Маленька переможна ядерна війна. Не потрібно переоцінювати здатності держав контролювати себе й одна одну у відносинах між собою. Якась чергова війна з черговим Іраном цілком може обернутися невеликим ядерним кошмаром. Причому чим більше Іранів отримуватиме в свої руки ядерну зброю, тим вища ймовірність такої послідовності подій.
Варіант 5. Технологічний. Кінці світу іноді наставали з чисто технологічних причин. Винахід стремена дозволило степовим кочівникам нарешті отримати вирішальну перевагу над землеробами й завоювати практично всю Євразію. Перехід на вогнепальну зброю означав, що не потрібно більше п’ять років вчитися стріляти з лука, достатньо тижня — і солдат готовий. Вогнепальна зброя сильно вплинула на процес виникнення сучасних національних держав у Європі. У нашій темі причиною «кінця світу» може стати будь-який технологічний прорив у сфері озброєнь або досягнення технологіями того рівня, коли атомну бомбу можна буде зібрати в гаражі. День, коли це станеться, і буде днем кінця світу. Особиста атомна бомба поверне до розряду політично реальних будь-які рухи за відокремлення й автономію від сучасних держав. Потрібно розуміти, що контролювати цей процес неможливо, і що такий стан справ обов’язково настане. Краще, щоб «кінець світу» стався до цього часу, оскільки, якщо немає держави, то й особиста атомна бомба втрачає всякий сенс.