На останньому заході майданівців я побачив плакати, які зображували Азарова і Гітлера, безпідставно натякаючи на схожість останніх. Мені подумалося, що важко було знайти більш неправильне зіставлення, і ще подумалося про те, наскільки в нашій країні недооцінена проблема фашизму. Це й спонукало мене знайти нотатки, які я колись писав на цю тему, і запропонувати вам невелику компіляцію.
Пафос порівняння Азарова з Гітлером будується на двох підставах. По-перше — всі знають, що Гітлер — це фу і кака. По-друге — вважається, що Гітлер пригнічував трудящих. На цій підставі товариш Гітлер прирівнюється до товариша Азарова, який теж пригнічує трудящих, і, отже, він теж фу і кака. Насправді ж, товариш Гітлер зовсім не пригнічував трудящих. Навпаки, він був їхнім вождем, або, німецькою, фюрером. Гітлер очолював широкий народний рух трудящих, спрямований проти олігархів, плутократів, західного імперіалізму та єврейських банкірів, тобто це був рух проти Азарова.
Азаров і Гітлер — протилежності. Азаров — це результат ніким не контрольованої бюрократії. Не контрольованої через бажання, лінощі, боягузтво, «мені це треба», некомпетентності та невігластва. Гітлер — це протест проти Азарова, спрямований хибним шляхом. Виходить, що Гітлер (Муссоліні, Ленін) — це запекла боротьба із наслідками, а не причинами. Результат помилки — новий розквіт нової бюрократії (тепер під червоним прапором!), мільйонні бійні, пригнічення тих же трудящих, програна війна (Гітлер, Муссоліні), загнивання і крах (всі інші).
А тепер про фашистів.
Для початку потрібно визначитися, з чим ми маємо справу. Фашизм, нацизм і комунізм — це тоталітарні ідеології. Те, що перші дві ворогували з ним, нічого не змінює. Це, скоріше, була боротьба за місце під сонцем. У країні не може бути двох тоталітарних партій одночасно, повинен залишитися найсильніший. Усі ці тоталітарні рухи зростають з одного кореня, і всім відомо, наскільки вони схожі навіть зовні, включаючи червоні прапори, звернення «товариш» і псевдокласицизм у мистецтві (правда, італійці застрягли на модерні).
Комунізм нам добре відомий, а ось говорячи про нацизм і фашизм, потрібно два слова сказати про їхні відмінності. Муссоліні сповідував ідею корпоративної держави, свого роду реінкарнацію середньовічної ідеї про «справжнє місце» кожного, залежно від соціального статусу; товариш Шікльгрубер був у цьому сенсі простішим — у нього держава поставала як доведений до логічного кінця «прусський порядок». Крім того, Муссоліні спочатку не був закріплений на ідеях вищої раси, він скромно вважав себе лише спадкоємцем Римської імперії.
Відмінними рисами тоталітарних рухів є:
Наявність тоталітарної ідеології: марксизму, фашизму, нацизму. Така ідеологія повинна бути всеохоплюючою і, головне, — містити формулу щастя для всіх (тобто для членів правильного колективу). У марксизмі — це обіцянка комунізму, у нацизмі — «тисячолітній рейх», заснований на правлінні вищої раси, у фашизмі — «дух нації», який втілюється в державі.
Наявність обов’язкової єдності. Тоталітаризм іноді називають «держава-суспільство»: у ньому всі вважаються об’єднаними спільною метою, заради досягнення якої не страшні жодні жертви. Пропаганда є масовою та обов’язковою, так само, як і «виховна робота». Інакомислення знищується.
Популізм. Масова підтримка немислима без того, щоб на будь-яке питання не давалася проста і конфліктна відповідь із зазначенням, хто винен. Світ представляється системою, у якій «якщо десь прибуло, значить десь убуло», і, відповідно, потрібно просто справедливо поділити. Маленькі радощі конфіскації майна «ворогів народу» приносять у справу служіння цьому народові додаткові приємні моменти.
Наявність щирої та масової підтримки. Це обов’язкова умова: без численних безкорисливо і щиро віруючих тоталітаризм немислимий.
Наявність тоталітарної партії. Після перемоги партія є «керівною і спрямовуючою силою» суспільства. Вона контролює державу. Зрозуміло, така «партія» повинна бути одна.
Соціалізм. Усі тоталітарні режими намагалися втілити в життя економічні соціалістичні доктрини — націоналізацію, регулювання цін, управління виробництвом радами робітників і управляючих (Муссоліні), «п’ятирічки» в СРСР, «чотирирічний план розвитку» в Німеччині тощо.
Усі тоталітарні рухи мали масовий, народний характер і виникли як протестні рухи. Неможливо уявити собі перемогу тоталітарного руху в умовах благополуччя і процвітання. Тоталітарні партії були партіями революційними: після їхньої перемоги радикально змінювався державний і соціальний устрій. Це і були революції — соціалістична революція в Росії, фашистська революція в Італії та націонал-соціалістична революція в Німеччині.
Такі партії, знову ж таки, були немислимі без вождизму. Протестні лідери були яскравими персонажами. Нам Гітлер здається смішним, але для того часу він був «модним чуваком». Зараз він носив би козлину борідку, екзотичну зачіску, пірсинг і тату.
Підкреслю, що основою успіху тоталітаризму є віра в його цілі. Так звані «маси» вірили не стільки в Гітлера, Муссоліні або Сталіна, скільки в ідеї світлого майбутнього і в те, що ці вожді мають намір і здатні привести «нас усіх» туди. При цьому ці ідеї завжди мали «науково обґрунтований» характер. Для Німеччини це було «життєвий простір», «продовольча безпека» тощо — меркантилістські штучки зразка XVII століття. Німці призначалися вищою расою тому, що вони вважали, що здатні краще за інших впоратися з цими проблемами. «Вчені довели», що це так, і тут уже нічого не поробиш. Інші народи повинні були змиритися або загинути, але, як кажуть, нічого особистого в цьому не було. Те ж саме можна сказати і щодо марксизму. Представники «експлуататорських класів» не вважалися поганими людьми і навіть злочинцями в класичному розумінні. Просто вони самі своїм існуванням загрожували відновленням «старого світу» і тому повинні були бути знищені. Нічого особистого.
Саме безкорисливість у слідуванні меті, яка ставилася перед «нацією» або «пролетаріатом», привело тоталітарні партії до перемоги. Корупція була немислима. Вона неминуче виникла пізніше, у вижилому після війни СРСР, потім у Китаї, а тепер і в Північній Кореї, але спочатку тоталітарні партії були антикорупційними, оскільки, повторю, це були протестні партії.
Загалом, будь-хто бажаючий може порівняти цей опис із нині правлячим режимом. Зрозуміло, терор і репресії є логічними наслідками правління тоталітарних партій, але не будь-який терор обов’язково викликається тільки тоталітаризмом. Та ж «мілітаристська Японія», що скоїла анітрохи не менше масових вбивств і репресій у роки Другої світової війни, тим не менш, не була тоталітарною державою в класичному розумінні.
Після війни «фашизм» став лайливим словом, але найгірше те, що в багатьох країнах переслідуються як фашистські партії, так і «пропаганда фашизму». Як це зазвичай буває з державним втручанням, воно призводить до прямо протилежних наслідків (я вже не говорю про те, що якщо заборонений фашизм і нацизм, то повинен бути заборонений і комунізм, який нічим не відрізняється і який вбив людей набагато більше).
Українське законодавство вважає, що повинна карати за «пропаганду фашизму». Але насправді в Україні фашистська ідеологія процвітає, фашистська пропаганда ллється рікою з вуст найрізноманітніших політиків, існують фашистські партії, видаються книги, газети й журнали тощо. Причина проста — ніхто й ніколи не зможе довести в суді, що хтось є фашистом. Це неможливо з зрозумілих причин, оскільки а) неможливий повний і остаточний перелік ознак фашизму, як і будь-якої іншої ідеології; б) незбіг із таким гіпотетичним переліком хоча б в одному пункті означає, що обвинувачений — не фашист.
Наше суспільство достатньо фашизоїдне. Думаю, ідеї тоталітаризму в «м’якій формі» підтримують відсотків 90 українців (справедливості ради потрібно сказати, що вони підтримують будь-які ідеї, крім тих, що закликають до особистої відповідальності за своє життя). Однак ніхто не зможе навіть поставити перед суспільством питання про фашизм, ніхто не зможе розпочати серйозну дискусію, поки держава переслідує «за фашизм». У результаті мороку, яким страждають українці, не вважається фашизмом. «Фашизм — це погано. У нас не фашисти, а щось інше, не таке погане, оскільки фашисти заборонені». Якщо нікого не саджають і не переслідують «за фашизм», значить його немає, вважає наш обиватель.
Загалом, головна небезпека — це ми самі і наше бажання уникати відповідальності та розчинитися в натовпі. У випадку Азарова — у боязкому й інертному натовпі, що ховається від всемогутнього рекетирського государства і скаржиться «а що я можу», у випадку Гітлера — в агресивному натовпі, що «наводить лад».
Фашизм прекрасний. Ліві дуже сильно метушилися, щоб якось пояснити це явище. У хід пішов навіть психоаналіз: Фромм взагалі додумався до некрофілії. Насправді це все нісенітниця собача. В самій основі фашизму й будь-якого іншого тоталітаризму — найкращі людські почуття і прагнення. Прекрасне почуття єднання заради спільної правої справи, почуття причетності до великого і світлого «ми», від якого мурашки по шкірі йдуть… чиста краса, не обтяжена розумом.
Захід, про який йдеться нижче, проходив на Майдані ↩︎