Минулі дні стали чудовою ілюстрацією вічного українського сюжету про граблі. Нагадаю: розпочалися спроби роззброєння добровольців та інших «незаконних збройних формувань», посилилися обмеження волонтерської діяльності, Аваков і Порошенко виступили проти права громадян на зброю, а після конфлікту з посади голови Дніпропетровської облдержадміністрації було звільнено Коломойського.
Інакше кажучи, президент зі своєю компанією відкрито пішов проти українців. Тут ідеться про те, що значна частина українців визначає як «за» і «проти», оскільки економічну діяльність уряду — яка завжди «проти» — вони зазвичай ігнорують через нерозуміння. Але рухи в галузі «звичайної» політики, у якій кожен вважає себе компетентним, викликають у широкої публіки здивування — м’яко кажучи.
Насправді ж, нічого дивного тут немає. Усе це було зрозуміло з самого початку й цілком неминуще, бо система завжди сильніша за людину. У даному випадку йдеться про інтереси централізованої бюрократичної системи. Путін не становить для неї загрози — він страшний лише окремим «топовим» її представникам, та й то лише в тій мірі, у якій може застати їх зненацька з незібранними речами. Усі інші впевнені, що потреба в їхніх послугах збережеться за будь-якої влади. Єдине, чого б вони не хотіли, — це великої війни, руйнувань тощо. Тож система в цілому — за страшну й жахливу російську армію, яку неможливо перемогти («у конфлікту немає військового рішення», як ми пам’ятаємо), і за мир будь-якою ціною — включаючи явну чи приховану капітуляцію.
Справжню загрозу для системи становлять люди, які мають більше «ступенів свободи», ніж передбачається. Олігарх, що окупував цілу «адміністративно-територіальну одиницю», — це дуже погано для системи. Батальйони добровольців, над якими, як не крути, ніколи не буде такого контролю, як над сформованими з виловлених по полях і лісах мобілізованими ЗСУ, — це ще більша загроза. Ну, а громадянин, що вільно володіє зброєю, — це просто кошмар. І система діє абсолютно логічно, борючись із найбільшими для себе загрозами. Те, що ці загрози не збігаються з тим, що вважають загрозами українці, — це вже інше питання.
Варто зауважити: поки що жодного разу «наведення порядку» і «побудова вертикалі» не закінчувалося успіхом. Це викликало опір, який зрештою змінював владу. До речі, не зайве нагадати, що найактивнішим наводителем порядку був Віктор Федорович Янукович, який докладав чималих зусиль на цій ниві — за що невдячні українці влаштували йому Майдан.
Цілком можливо, що зараз ми станемо свідками чергового повторення цієї історії, тепер уже в формі «добрий Коломойський проти поганого Порошенка». Ресурси в Коломойського є, та й старатися особливо не доведеться — після «наведення порядку» в армії можливості Генштабу з організації котлів сильно зростуть, і все може статися саме собою: військова поразка, вибори, Коломойський. І знаєте, чим займатиметься Ігор Валерійович у кріслі президента або де він там опиниться? Наведенням порядку і побудовою вертикалі. Система сильніша за людину, і відповідно Коломойський наступить на ті самі граблі.
Цікаво і важливо тут ось що. Схоже, що в Україні можна говорити не про одну, а про дві системи паразитування: з одного боку — це карго-держава, централізована бюрократична система «за європейським зразком»; з іншого — специфічний український федалізм. Зазвичай, коли у нас говорять про федалізм, мають на увазі недорозвиненість держави, мовляв, у нас ще дике і феодальне, не те що в Європах. Насправді ж це цілком реальна система, що дозволяє виживати й пристосовуватися до держави, орієнтуючи паразитів на практики паразитування, відмінні від тих, що приписуються централізованою моделлю, — практики, які залишають трудящим місце для життя і навіть певного процвітання. Український федалізм — це стара, перевірена часом форма пристосування українців до «вертикальної» держави, яка завжди була, є і буде їм ворожою.
Саме наявність цієї другої системи, яка, на відміну від держави, хоча б частково орієнтована на виживання своїх жертв, і є тим секретом, що дозволяє пояснити українську гру в граблі. Адже тиску держави зазнають не лише інтереси людей, а й інтереси чиновників у рамках феодальної системи, тому опозиція до держави й чинного начальства будується на феодальних гаслах і підтримується феодальною системою.
Ігор Валерійович, або хто там буде замість нього, розповідатиме нам про малий бізнес, економічну свободу, децентралізацію влади та тому подібне, бо це — побажання українського федалізму. Система сильніша за людину, і щоб отримати її підтримку, потрібно виступати в її інтересах. Усі наші президенти йшли до влади під феодальними гаслами, а Кучма і Янукович (з відомими всім особливостями) мали навіть певну регіональну складову у своїх програмах. Парадокс полягає в тому, що перемога на виборах пересаджує переможця з однієї системи в іншу, і він починає працювати вже в її інтересах. Оскільки інтереси двох систем багато в чому взаємовиключають одне одного, вони можуть співіснувати лише не виявляючи великої активності, у режимі «озброєного нейтралітету». Однак чим далі, тим важче підтримувати такий нейтралітет, бо держава розширюється просто в силу своєї природи, відповідно, конфлікти відбуватимуться щораз частіше.
І тут варто пам’ятати: сюжет «король проти баронів» із обов’язковою перемогою короля — це зовсім не універсальна закономірність, як нам втовкмачують зі шкільної лави. Прогрес і капіталізм виникли якраз там, де в королів нічого не вийшло. Англія, а не якась там Франція правила морями й була майстернею світу.
У нашому ж випадку взагалі схоже на те, що модель «король проти баронів» непридатна до України, бо королі й барони — це різні інтереси в рамках однієї системи, а у випадку України йдеться про дві, хоч і тісно переплетені, системи, причому держава завжди є нав’язуваною ззовні, більш штучною і чужорідною.
Хто переможе в боротьбі систем — сказати важко. Поки що здається, що перемога держави можлива лише за зовнішнього тиску, а потім і фактичного утримання. Перемога феодальної системи, яка відкривала б для українців хоч якісь перспективи розвитку, ускладнена тим, що ця система працює через політичну машину — вибори, пропаганду й наступне оволодіння державою. Це гарантує регулярне повторення удару граблями.
У будь-якому разі ми нічого не змінимо, поки не усвідомимо, як влаштована і як функціонує реальна (тобто феодальна) система, у якій ми живемо. Бо насправді «політичні науки» в нашій країні вивчають що завгодно, але не навколишню реальність. Ми дуже мало знаємо про український федалізм, а наше ставлення до нього («тіньова економіка», «корупція») будується на штампах державної пропаганди.