Відразу кажу — якби я був депутатом, я б майже не ходив на засідання Ради. На ті засідання, куди б я таки заглядав, я б себе чимось розважав — читав газети, гортав інтернет. Товаришам по партії я б довіряв голосувати замість мене, а сам би, на їхнє прохання, теж віддав свій голос. Якби скасували депутатську недоторканність — я б взагалі перестав щось робити. Такий самий ефект мало б і запровадження відкликання депутатів виборцями. І, повинен сказати, для тих цілей, які прогресивна громадськість приписує депутатам і парламентаризму загалом, я був би чудовим парламентарієм.
Я не жартую. Судіть самі. Законодавство — це тривала й виснажлива процедура. Робота над законом, після того як його завершує автор, відбувається в парламентських комітетах. Депутат, який цікавиться питанням, чудово знає становище справ ще до того, як закон потрапляє в залу. Якщо закон перебуває в сфері його інтересів, там треба бути — контролювати поправки та хід процедури. В усіх інших випадках там просто нічого робити. Так само там нічого робити, коли ви нічого не тямите в предметах закону. Який сенс у вашій присутності? Людина не може знати всього на світі, і депутат — не виняток. Одна з причин появи партій якраз і полягає в тому, що спільна ідейна основа звільняє її учасників від необхідності розбиратися в кожній деталі. Тому немає нічого страшного в тому, щоб віддати картку товаришу з проханням голосувати як треба. Для політика є куди важливіші справи, ніж натискати кнопки в залі.
Які, наприклад? Та самі, яких та сама громадськість із нетерпінням очікує від політиків, і передовсім — виконання представницьких функцій. Тобто захист інтересів своїх виборців. Від кого? Та зрозуміло від кого — міліція, прокуратура, податкова. У людей є чимало природних ворогів у природі. Така робота потребує багато часу, енергії та самовіддачі. Але якщо позбавите мене недоторканності — до побачення. Захищайтеся самі.
Такий самий результат, тільки у ще більш збоченій формі, ви отримаєте, якщо реалізуєте свою е-е-е… дивну ідею відкликання депутатів виборцями. Чим активніший депутат у ролі народного захисника, тим більше в нього ворогів. І тим сильніше їхнє бажання позбутися такого активіста. Завжди знайдуться незадоволені виборці. Завдяки належній спритності неважко організувати кампанію за відкликання, а використовуючи всім відомий «піар» та інші знахідки винахідливого людства, таку кампанію можна навіть довести до переможного кінця. Загалом, ви отримаєте результат, прямо протилежний очікуваному, а саме — повне торжество принципу «порятунок виборців — справа рук самих виборців».
Навіщо я все це пишу? Дивіться. Вище перелічено основну частину хотілок, якими страждає прогресивна громадськість щодо парламентаризму. Однак усі вони явно суперечать тій реальній користі, яку депутат, на думку тієї ж громадськості, мусить приносити народові. Цікаво, що самі політики чудово знають обставини, про які я сказав. Але вони ніколи про це не говорять. Цікаво також, що деяка частина прогресивної громадськості, принаймні в особах її ватажків та активістів, теж у курсі справи — хтось був депутатом, хтось помічником, а хтось просто «крутився в кулуарах». Але це, як бачимо, нікого не зупиняє.
Усе це, як на мене, говорить про те, що система, яку називають демократією, у якій виборці нібито здатні шляхом вибору задати правильний імпульс політикам, непрацездатна сама по собі. Як бачимо, у нашому випадку найпопулярніші претензії, які виборець висуває до депутата, не мають жодного практичного значення, а методи, якими виборець хоче лікувати парламентські хвороби, прямо суперечать інтересам самого виборця.
Насправді тут немає нічого дивного. Адже виборець нічого не вибирає. Вибір — це добровільна відмова від одного на користь іншого. Наприклад, покупка в крамниці. Депутатів, на жаль, виборець не купує. Тому він не знає ціни ані депутатам, ані їхнім обіцянкам. Виборець просто перебуває в стані солодкого марення про те, чим, як і чому мають займатися депутати та інші політики, що вони можуть, а що — ні, адже все це для нього — халява. Так, з нього деруть податки втридорога, але він їх платить під анестезією непрямого оподаткування та сплати податків підприємствами замість працівника. І знову ж таки — податки це просто примусове вилучення власності, тому ніякого вибору «податки в обмін на послуги» тут немає.
Вибори хороші для клубу, в якому всі учасники платять добровільні внески на абсолютно зрозумілі їм цілі, які, власне, й об’єднують цих людей. У цьому разі вибори голови чи скарбника — це просто процедура призначення на певну посаду з відомими повноваженнями. До речі, це призначення не обов’язково вимагає саме виборів — може проводитися й жеребкування, приміром.
У великій країні, де інтереси людей різні й часто взагалі протилежні, вибори людей, які зайняті тим, щоб забирати та розподіляти ваші гроші, — це профанація та фарс. І, власне, найголовніше — така процедура за визначенням не може бути організована «раціонально». Виборці, і особливо прогресивна громадськість, які нібито покликані стежити за процесом, неминуще впадають у маразм, живуть мріями про чарівну країну Кокейн і з задоволенням, з піснями та танцями, водять самі себе за ніс.