Нещодавно знову натрапив на історію, яка в різних варіантах уже досить давно блукає інтернетом. Цього разу це була «історія про два мости». Щоб не змушувати читача переходити за посиланням, коротко суть така. Два інженери-мостобудівники розповідають про найбільш пам’ятні проекти в їхньому житті. Перший згадує грандіозний проект, над яким кілька років працювали найкращі уми і на будівництво якого пішли величезні ресурси. Другий згадує, як він із приятелем, напившись горілки, для забави перекинули мотузку через яр. Мешканці сіл по різні боки яру почали використовувати мотузку для своїх потреб. Згодом хтось перекинув другу. Діти бігали по мотузках задля розваги. Потім із двох мотузок спорудили місточок, по якому стало можливим переносити невеликі товари. Між селами пішла торгівля, і вони почали зростати. Потреби торгівлі зрештою перетворили те, що спочатку було мотузкою, на повноцінний міст. Як і належить у притчах, наприкінці з’ясовується, що йдеться про одне й те саме місце. Перший грандіозний міст виявився нікому не потрібним і був знесений, а другий і досі стоїть.
Загалом-то, політекономічна мораль зрозуміла. Різниця між проектами виникає через помилку в розумінні цілей і засобів. У першому випадку міст був метою сам по собі, у другому — поступово виник як засіб для людей, що переслідують свої власні цілі. Тобто, в першому випадку держава (або інший невдачливий прожектер) фактично порахувала, що їй заздалегідь достовірно відомі цілі тих, хто (можливо) користуватиметься мостом — і, звісно, помилилася.
Ця історія ілюструє також процес зростання економіки і, загалом, створення та підтримання соціальних інститутів. Зростання виникає як результат зусиль людей, що переслідують свої власні цілі, в ході яких вони створюють нові можливості для інших людей, які тепер можуть переслідувати більш цінні цілі — і так далі. Соціальні інститути (міст) — один із результатів цього процесу. Соціальні інститути існують у тому обсязі й тій якості (мотузка, дві мотузки, підвісний дерев’яний міст), в якій вони здатні приносити користь конкретним людям у їхній конкретній діяльності. Удосконалення цих інститутів є частиною діяльності людей, які переслідують свої цілі. Кожен реальний соціальний інститут щохвилини «проходить перевірку» тими, хто ним користується, і існує, удосконалюється або приходить у занепад залежно від результатів цих «перевірок».
Звісно ж, ця історія — і про державне регулювання, оскільки саме держава у нас займається «масштабними проектами», і це навіть часто ставиться їй в заслугу. У ній чітко видно ціну (неізбежної) помилки — величезні ресурси, що витрачаються на державні проекти, викидаються на вітер. Що гірше, ресурси відволікаються від продуктивної діяльності індивідів. Грубо кажучи, будівництво одного такого мегамоста не лише означає марнотратство ресурсів, використаних на сам об’єкт, — воно означає також безліч неперекинутих через провалля мотузок, не виритих криниць, не посаджених дерев тощо. Воно означає також руйнування процесу координації та зростання: мотузка, перекинута при примусовому вилученні ресурсів для державних проектів, може й не перетворитися на міст, хоча за іншого збігу обставин так цілком могло статися.
Однак найважливіша обставина, про яку мені хотілося б сказати у зв’язку з історією про два мости, полягає ось у чому. Історії такого типу (більш відомою версією є легенда про мудрих будівельників, які зачекали, поки люди прокладуть стежки між будинками, а потім заасфальтували їх) завжди виглядають як порівняння двох типів планування і, загалом, регулювання. Етатистський тип у цій історії виглядає просто дурнішим і марнотратнішим, а «ліберальний» — мудрішим і ощадливішим. Але при цьому обидва розглядаються як «методи проєктування» в рамках державного регулювання. І коли справа доходить до речей, які здаються публіці очевидними, «ліберальний» підхід програє. Ну от, хто «у реальному світі» чекатиме, поки люди самі протопчуть стежки? Або як можна «проводити політику невтручання», коли кожному ясно, що ось тут і прямо зараз держава просто таки зобов’язана побудувати лікарню, дорогу чи той самий міст? Ліберальна позиція «невтручання» виглядає наївною та прекраснодушною, якщо не сказати дурною. Так, цілком може бути, що державне регулювання більш витратне й знищує можливості, про які ми вже нічого не дізнаємося, але є завдання, які потрібно вирішити просто зараз — і, так би мовити, будь-якою ціною.
Все це до того, що якщо вам інтуїтивно подобається другий варіант моста, то аргумент проти прихильників першого полягає не в тому, що ваш метод кращий. Якщо ви приймаєте саму необхідність державного втручання, ви повністю позбавляєтеся всіх аргументів. Ідея «зачекати, поки саме виросте» завжди програватиме ідеї волюнтаристського втручання. Адже якщо в держави є кошти, то просто гріх їх не використати з благою метою.
Те, що весь політекономічний дискурс виходить з державного регулювання, заважає лібералам, оскільки вони починають заперечувати в тому самому дискурсі. Насправді ж, головний ліберальний аргумент полягає в іншому: хоче того держава чи ні, люди перекидають мотузки через провалля — і це частина їхніх планів (згадаймо, що другий інженер у нашій історії не будував міст, а просто забавлявся). Люди, безвідносно до своїх політичних поглядів і ставлення до державного регулювання, самім фактом своєї діяльності та взаємодії між собою щохвилини створюють соціальні інститути, і ніщо не може вплинути на цей процес. Держава не може знати цілі всіх людей і не може передбачити результати їхньої взаємодії. Навіть якщо припустити, що держава якимось магічним чином навчилася не вилучати ресурси з суспільства, її проекти все одно будуть зайвими і завдаватимуть шкоди вже тим, що знадобляться ресурси для їх демонтажу.