---
title: "Посада президента як джерело кризи"
slug: dolzhnost-prezidenta-kak-istochnik-krizisa
tags:
- "Україна особлива і не дуже"
- "Про українську модель"
weight: 5
---
Справжній конфлікт між Ющенком і Тимошенко дає добрий привід подумати про те, наскільки системний характер він має, наскільки спричинений об'єктивними причинами — тією політичною моделлю, яка сформувалася у нас за останні 17 років.
Справді, конфлікт прем'єра і президента — типова історія для України. Нагадаю, що президенти Кучма і Ющенко — колишні прем'єр-міністри, яким «не давали працювати» їхні попередники на посаді президента. Крім того, ці самі президенти «не давали працювати» й іншим прем'єрам, які в різний час намагалися стати президентами або, принаймні, ставали опозиціонерами. Марчук, Лазаренко, Янукович і навіть Пустовойтенко — ось прізвища, що одразу спадають на думку.
Зрозуміло, що крім звичайних кар'єрних міркувань «політичного зростання» існують і об'єктивні причини такого становища. Можливо, вони криються в специфіці президентської посади.
### Особливий президент
Нагадаю, що «президенти» в Україні, та й в інших пострадянських країнах, не мають нічого спільного з тією посадою, яка була створена в США наприкінці XVIII століття. Це спричинене умовами, в яких цю посаду було впроваджено в наш політичний механізм. У нашому випадку можна говорити про дві особливості.
Перша полягає в тому, що коли розвалився СРСР, єдиною відомою українській бюрократії та достатньо освоєною моделлю управління була схема ЦК — Совмін. Совмін займався «господарськими питаннями» і відповідав як перед радянською владою, так і перед ЦК. ЦК, у свою чергу, у цій системі був безвідповідальним керівним органом. ЦК був частиною іншої — партійної — ієрархії. «Президент» у нашій версії став замінником ЦК. Це було зроблено дуже просто. Легітимність КПРС, заснована на прямому насильстві, була замінена класичною легітимністю посадової особи, що обирається, але при цьому наш президент не отримав тих повноважень і, відповідно, тієї відповідальності, заради яких, власне, він і обирається в тих самих США.
Друга особливість — глибша. Вона полягає в тому, що «президент», особливо з тими розмитими повноваженнями, які має наш президент, — ідеальна фігура для української моделі. Український президент — це свого роду «батько», якийсь начальник начальників, який завдяки своєму авторитету (і, зауважимо, нічого більше) займається «вирішенням питань».
У 1996 році ці особливості президентської посади було зафіксовано в Конституції. Помиляються ті, хто говорить, що в Кучми за тієї Конституції було багато повноважень. Це не так. **Важливим був не обсяг повноважень, а їхній характер**. Повноваження президента були такими, що він міг користуватися ними, по-перше, на власний розсуд, по-друге — неформально.
Отже, можна сказати, що в Україні існує модель управління, у якій прем'єр-міністр виконує функцію нормативного управління і внаслідок цього перебуває у сфері публічної політики, парламентської процедури тощо. Президент виконує роль «неформального лідера», який «вирішує питання» і де-факто контролює прем'єра. Здається, що саме тут перебуває джерело постійного конфлікту.
### Президент і прем'єр. Село і держава
Якщо подивитися на наших героїв із точки зору моделей управління (формально-нормативної та неформальної), то картина їхньої взаємодії буде приблизно такою:
- Президент уособлює «сільський» початок в Україні. Він спеціаліст із «вирішення питань», його функція — арбітраж. Відповідно, для реалізації цієї функції він перебуває над законом і взагалі якими б то не було формальностями. Президент не займається нормативним управлінням, він «вмикає» цю роль на власний розсуд, коли потрібно «підправити» дії Кабінету.
- Прем'єр є «управлінцем», «господарником», він перебуває, насамперед, у нормативно-процедурній площині. Прем'єр залежить від парламенту та від бригади чиновників, яку він очолює. Без президента прем'єр — типова класична державна посада, вища в ієрархії чиновників.
- Президент неминуче «породжує» прем'єра, тому що президент має бути арбітром. Він не може регулярно діяти в публічній сфері, він може лише «з'являтися» в ній, як це демонстрували нам і Кучма, і Ющенко.
- Прем'єру «не дають працювати» саме в тій публічно-нормативній сфері, що йому належить. Це трапляється, коли «вмикається» президент і «вирішує питання» не так, як це було передбачено ходом бюрократичної процедури.
- Прем'єр, виступаючи проти президента, діє в публічній сфері. Саме тут перебуває ресурс виборців, який співчуває прем'єру, бачачи, що так, працювати не дають.
- Президент не здатний впоратися з прем'єром-бунтарем, тому що виконує роль арбітра у неформальних стосунках, які пересічному громадянину не видні. Йому просто нічого пред'явити виборцям. Президент неминуче програє прем'єру (якщо, звісно, той діє хоча б трохи послідовно), колишній прем'єр стає президентом, і цикл повторюється. Цей «поділ праці» оформився у 1996 році, коли Кучма відмовився від того, що президент має очолювати виконавчу владу, як це спочатку передбачав проект Конституції.
### «Еліта» обирає президента
У політиці, безумовно, існують досить жорсткі правила. Правда, більшість із них ніде не зафіксована, принаймні з тієї причини, що люди, які слідують цим правилам, найчастіше вважають, що діють за власною волею. У конкуренції двох головних посад — президента і прем'єра — наша «еліта» поставила на президента, навіть сама цього не помітивши.
Це сталося зовсім недавно, коли політреформа відібрала в президента частину повноважень, і головне — право відправляти Кабінет у відставку. Прем'єр при цьому отримав майже диктаторські повноваження, що далеко виходять за межі повноважень прем'єр-міністрів у країнах із парламентською системою.
Далі історія поставила дослід — у 2006–2007 розпочався конфлікт між президентом і Радою (і, відповідно, прем'єром як лідером більшості). Президент розпустив Раду, позиція його була досить вразливою, оскільки законність розпуску була досить сумнівною.
І що ж ми бачимо? Ми бачимо прем'єра (Януковича), який з усіх сил намагається помиритися з президентом, а не навпаки! «Еліта» обрала між сильним, але таким, що діє в нормативній площині прем'єром і слабким, але неформальним президентом. Вибір був на користь президента.
Далі було ще цікавіше. «Еліта» фактично поставила президента туди, де він стояв до політреформи, де-факто своєю поведінкою і згодою з поведінкою президента відновила його роль арбітра, навіть і без тієї хитрий юридичної конструкції (насамперед, права відправляти у відставку Кабінет), яка була в Конституції 1996 року і за допомогою якої роль арбітра отримав товариш Кучма. Конструкції вже немає, а роль усе одно виконується!
### Чим усе це погано
Усе це означає, що «еліта» надає перевагу й далі діяти закулісно. Можна легко виділити кілька наслідків такого стану справ:
- Система з президентом-арбітром схильна до обмеження, до спрощення. Жодна людина не здатна бути арбітром для всіх охочих. Тому коло наближених вузьке і має тенденцію до зменшення. Увімкнуться всі відомі механізми «негативного відбору», у нашому випадку доброю ілюстрацією служить заміна Зінченка на Балогу.
- Як результат, економіка теж влаштована за принципом «міжсобойчика». Український бюджет наповнюють близько сотні «шанованих людей», вони ж ділять гроші, що надходять від ПДВ, в Україні всього дві-три статті експорту. Це просто неймовірно для такої великої країни.
- Посада президента, яка вважається «елітою» «головною», створює хибні орієнтири для політиків. Приклад — все той самий Ющенко, який, скоріш за все, справді хотів принести користь країні, став для цього президентом і, звісно, нічого в нього не вийшло. Вважається, що в цьому винен він сам, і наступні претенденти вже готуються змінити його на цій посаді.
- Президент-арбітр робить закони і формальні процедури непотрібними в їхній прямій якості. На них просто немає попиту. Норми відіграють лише інструментальну роль, «оформлюючи» ті чи інші дії. На цьому побудована вся вітчизняна юриспруденція, яку, загалом кажучи, варто було б назвати якось інакше.
- Ну і, нарешті, очевидний висновок: співіснування президента і прем'єра породжує постійний політичний конфлікт. І тут зовсім не обов'язково, щоб вони були конкурентами, — навіть бодай найкращі друзі не уникнуть його. Нагадаю, що всі українські прем'єри, за винятком Тимошенко, були «людьми президента». Це зовсім не допомогло уникнути конфлікту.