Те, як люди сприймають землю, тісно пов’язано з уявленнями про те, що вартість речей визначається витратами на їхнє виробництво. Класичні економісти, котрі це придумали, опинилися в глухому куті, коли спробували застосувати цю формулу до землі. Рікардо знайшов вихід: запропонував ідею земельної ренти, тим самим віднісши землю до якоїсь особливої категорії, що не підкоряється загальним правилам. Насправді ж, уявлення про те, що в основі всього — витрати, неправильне стосовно всіх цін. Ціна формується попитом і пропозицією, і, навпаки, витрати залежать від ціни, а не навпаки. Ухвалюючи рішення про виробництво, підприємець насамперед спирається на наявні ринкові ціни, а вже відштовхуючись від них, визначає свої витрати.
І якщо (принаймні на словах) сучасні економісти відмовилися від ідеї, що ціни визначаються витратами, то ідея земельної ренти живе та процвітає — вона стала одним із принципів, на яких явно й неявно ґрунтується законодавство, що стосується землі. Мовляв, власник землі нічого не зробив і «на шару» отримує дохід — так вважають широкі верстви населення та законодавці. Насправді ж, цінність будь-якого товару визначають не витрати й не рента, а інші люди та їхні потреби — у цьому конкретному місці й у цей конкретний час. Це добре знають ріелтори. «Цінність земельних ділянок — це передбачувана цінність усіх актів користування землею загалом, визначена на поточний момент» — писав Карл Менгер, тобто вона визначається тими потребами та тією цінністю того, що ви маєте намір отримати від землі.