Коли починаєш розкопувати міфологію, на якій ґрунтується віра в правильність існуючого ладу, іноді виявляєш дивовижні речі. Ось, наприклад, економіка, теорія ігор і соціальний статус-кво. Як пов’язані між собою ці речі? А ось як. У теорії ігор існує класична задача, що називається дилемою ув’язнених. Суть її така. Поліція спіймала двох бандитів. Підозрюють, що вони діяли не наодинці, а разом. За це належить більший термін ув’язнення. Бандитів ізолюють один від одного і пропонують їм таку гру: якщо ти даси свідчення на іншого, тебе звільнять, але другому дають максимальний термін — 10 років. Якщо кожен дасть свідчення на іншого, то кожен отримає по два роки. Якщо обидва мовчать, отримують по півроку. Теорія ігор говорить нам, що якщо кожен бандит прагне мінімізувати термін ув’язнення, то він дасть свідчення на свого колегу, у надії, що самого його відпустять. І тут (сюрпрайз!) з’ясовується, що оскільки кожен здав товариша, то, замість волі, обидва отримають по два роки.
Ось така історія. Проте далі ще цікавіше. З’ясовується, що ця суто умоглядна конструкція є одним із аргументів на користь існуючого світового ладу, який передбачає наявність добре оплачуваного дядька з кийком, який регулярно вчить життя нерозумних людей. Не смійтеся, я серйозно. У добу науки й усезнаючих британських учених так само й має бути, чи не так? Погулявши якийсь час по форумах, прочитавши десяток-два різних книжок, ви з подивом виявите, що ця задача є ні що інше, як один із наріжних каменів виправдання нашого світового ладу. Більше того, з’ясується, що навіть Руссо і Гоббс, не маючи поняття про теорію ігор, тим не менш, займалися подібного роду вправами, коли пояснювали, що тут до чого.
Власне, мейнстримна економіка тлумачить справу так. У дилеми ув’язнених є позитивне «кооперативне» рішення, в якому обидва бандити мовчать і отримують по півроку. Але оскільки кожен бандит прагне отримати максимальний виграш, тобто вийти на волю, то кожен, у результаті, програє. Це, кажуть мейнстримні економісти, є ілюстрацією нездатності людей до кооперації і, отже, необхідності держави, оскільки прагнення кожного максимізувати свій прибуток може призвести до того, що він не помітить кооперативного рішення, яке хоч і дає менший прибуток, але зате й рятує від великого провалу. Тому нам потрібен дядько з кийком, який буде вказувати цим кийком тим, хто щастя свого не розуміє. Простіше кажучи, без кийка немає соціальної кооперації, а отже, миру, прогресу і боротьби з глобальним потеплінням.
Залишимо осторонь очевидні питання, наприклад, звідки дядькові відомо, що нам «насправді потрібно». Поговоримо про інше. А саме, про те, що при ближчому розгляді ця задача зводиться до цікавої, але марної в реальному житті розумової вправи, а значить, до неї ж зводяться й висновки, які з неї робляться.
Наприклад, автор цих рядків уже багато років знайомий з цією задачею, і для мене виграшна стратегія завжди полягала в мовчанні (і отриманні терміну в півроку). Але за умовами задачі виграшем вважається вихід на волю. Ось цей розрив між заданими умовами і моїм розумінням чудово ілюструє те, про що я хочу сказати далі.
Справа в тому, що суб’єкти в цій задачі повністю позбавлені досвіду. Це визнають і ті, хто безпосередньо займається подібними вправами — вони спеціально обумовлюють, що дилема ув’язнених це разова гра. Коли вона стає повторюваною грою, результати виходять іншими, і тут же, як чорт із табакерки, вискакує прагнення до кооперативного рішення. Існує величезна література на цю тему, розробляються стратегії, пишуться алгоритми, але ми зараз не про теорію ігор як таку, а про її соціальну інтерпретацію.
Трохи подумавши, ми виявимо, що в житті ми практично не зустрінемо «разових ігор». Власне, все наше дитинство батьки й інші доброзичливці інсталюють і налаштовують у нас системи сприйняття сигналів, що надходять від інших людей. Ми отримуємо різноманітні фільтри, вчимося виробляти і розпізнавати шаблони поведінки, накопичувати і аналізувати досвід. Власне, в цьому й полягає виховання. Вийшовши з-під батьківського крила, людина вже готова в більшій чи меншій мірі жити в суспільстві, тобто взаємодіяти з іншими людьми і користуватися існуючими для цього інструментами. Усе подальше життя людина вдосконалює ці навички, отримуючи новий досвід і передаючи його потім своїм дітям — і так далі.
Будь-яка задача, з якою ми стикаємося в нашому житті, може бути зведена до попереднього досвіду. Можна сказати, що в житті немає нічого такого, щодо чого у нас би не було взагалі жодного досвіду. Він може бути більшим або меншим, але він завжди є. Скажімо, при зустрічі з інопланетянами більшість керуватиметься даними, отриманими з наукової фантастики. Можливо, не найкраще рішення, але воно, принаймні, є. Думаю, що явища, щодо яких досвід повністю відсутній, взагалі не будуть сприйняті як подія — те, чого немає в нашому досвіді, ми просто не помітимо. Але це вже зайві філософствування.
Щоб проілюструвати сказане, нагадаю про «мауглі» — людей, які виросли поза соціумом і не отримали того специфічного соціального досвіду, який ми отримуємо від батьків у дитинстві. Наскільки можна судити, в більшості випадків ці люди так і не змогли толком інтегруватися в суспільство.
Так от, дилема ув’язнених чудово працює саме для такого Мауглі — позбавленого досвіду і навичок комунікації людини, точніше, суто біологічної, асоціальної людини. І що цікаво, для такого Мауглі правильні й усі висновки про необхідність держави. Мауглі не можуть скласти соціум, оскільки вони повністю позбавлені навичок життя в ньому, вони не можуть сприймати соціальне в поведінці інших людей. Саме такий тип і буде, згідно з умовами задачі, «максимізувати виграш» без урахування поведінки партнера.
Із цього спостереження випливає цікавий висновок. Окрім того, що держава дійсно сприймає нас безвладними асоціальними Мауглі і прагне звести людей саме до цього стану, слід сказати ось про що. Якщо, слідуючи логіці задачі про дилему ув’язненого, припустити, що держава існує для того, щоб вказувати доброзичливим кийком безтолковим Мауглі шлях до кооперації, то виходить, що вона мала з’явитися на світ до того, як з’явився, власне, Мауглі. Такий хід подій, все-таки, виглядає достатньо фантастичним. Набагато імовірнішим виглядає сценарій, у якому на шляху до співпраці і кооперації взагалі ніякої держави не було.