Українська громадськість активно обговорює Чемпіо́нат Європи з football, однією зі сторін-господарок якого є, як відомо, Україна. Обговорюються наші погані дороги, відсутність дешевих готелів (краще сказати — відсутність готелів як таких), і в цілому — умови, в яких будь-який випадковий турист повинен отримувати призи за виживання. При цьому громадськість особливо відзначає передбачувані ціни «послуг», які, сказати так, досить близькі до міжнародних стандартів, чого не скажеш про їхню якість.
Зі свого боку, потенційні гості теж не дрімають — чай не кам’яний вік на дворі — більшість уже в курсі, з чим їм доведеться зіткнунутися. Ось в інтернеті гуляє фото Вінні Джонса, колишнього футболіста, а нині актора, який запам’ятався всім фільмом «Карти, гроші, два стволи». Джонс тримає футболку з написом «Welcome to Hell», на якій Hell виправлено на Kiev. Знає людина, про що мова.
Взагалі, всі зайняті, всі при справі. Зі свого боку, хочу відзначити популярну в мережі причиталіну, яка повідомляє, у скільки обійшовся Україні чемпіо́нат і що (замість чемпіо́нату) держава могла б на ці гроші купити. З цією інформацією всі погоджуються і сумлінно причитають з цього приводу (що, власне, і вимагається). Якщо з цим і сперечаються, то в основному з такої позиції — так чи інакше, після чемпіо́нату залишаться стадіони, а це, мовляв, добре, як не крути.
Я не збираюся сперечатися з тим, «добре» чи те, що побудували стадіони, чи «погано». Я хочу два слова сказати про сам метод, бо в коментарях причиталки неправі обидві сторони, і автори, в першу чергу.
Дивіться. Припустимо, я збираюся побудувати стадіон. Я ніколи не стану цього робити, перш ніж не зрозумію — а кому він потрібен? Чи є кому на ньому грати? Чи є люди, які будуть ходити на всякі спортивні змагання? І скільки ці люди готові заплатити? Все це найбезпосереднішим чином відображається в моїй калькуляції витрат і планованих прибутків. І якщо я розумію, що калькуляція не на мою користь, я нічого не будудую. І зауважте, не тому, що «грошей немає», а тому, що такий стадіон у такому місці не принесе прибутку. Тобто, у такому вигляді й за таку ціну він нікому там не потрібен. Можливо, мені краще побудувати маленький спортзал, наприклад. Або басейн. Глядишь — спорт у цих місцях стане популярнішим, там і стадіон через пару років знадобиться.
Далі. Будівництво — дорога справа. Щоб почати його, мені потрібні гроші. Я можу їх накопичити сам або взяти в банку. У будь-якому разі, мені доведеться заощаджувати — або свої гроші, або купити готові заощадження інших людей у банку. Проте, в будь-якому разі, процес заощаджень неминучий. Ми всі це робимо, коли відкладаємо гроші на відпустку, якийсь ай-прілад тощо. Що означає заощаджувати? Це означає відмовлятися від споживання чогось, на що ці гроші пішли б, не зроби ми вибір на користь заощаджень. Це щось залишається некупленим і непроданим. Це і є ключовий, базовий економічний процес, що іменується «попитом і пропозицією», процес, який приводиться в рух нашими перевагами та вибором серед них.
Тепер подивимося, що відбувається, коли держава займається інвестуванням, і нам стане зрозуміло, що немає жодної різниці в тому, витратила б вона гроші на «Євро-2012», пустила їх ще на щось або просто викинула.
По-перше, цілі «державного інвестування» визначаються політично. Це так би мовити, хотілки. Реальність же визначається не розмовами, а готовністю людей зробити вибір на користь вашої продукції, тобто надати їй перевагу перед своїми грошима. Але у нас же нічого цього нема. Є просто «благо народу», причому в розумінні людей, досить далеких від нього.
По-друге, держава нічого не заощаджує, вона ні від чого не відмовляється, вона просто в’їжджає на своєму бульдозері в процес попиту і пропозиції. Гроші ж, які держава «витрачає», це не її гроші, а наші.
Тобто, в результаті державних інвестицій ми маємо довільно створювані блага, «благо» яких визначається політично, руйнування процесу попиту і пропозиції (так би мовити, розбалансування економіки), вилучення з продуктивного обміну значних сум і перспективу нового оподаткування для підтримання в порядку «створених» державою об’єктів.
Все це стосується не тільки стадіонів і доріг, а й будь-яких інших так званих «альтернативних» державних витрат.
Гроші, відібрані на «Євро-2012», принесли б користь тільки в тому разі, якби не були взагалі відібрані, а залишилися б у їхніх первісних власників. Усі інші способи «використання» цих коштів значно гірші.
Давно пора зрозуміти, що в «економіці» чи «суспільстві» всі пов’язані один з одним і залежать один від одного. Це як складна екосистема, наприклад, ліс. Державне інвестування і, ширше, — державні видатки полягає в тому, що держава рубає ліс, втикає зрубані палиці в іншому, політично правильному місці і прикручує до цих палиць ізолентою гілки. Здалеку це схоже на дерева. Може, навіть комусь принесе користь. Хтось утягне колоду додому на дрова, наприклад.