Іноді трапляються такі обставини, коли те чи інше явище раптом постає перед нами з повною ясністю, у всій своїй красі та величі. Ось днями МОЗ порадувало нас законопроєктом, який передбачає, що держава може розпоряджатися органами померлих — так би мовити, за замовчуванням. Помер хтось — держава визначить корисність його останків і використає здорові органи, так би мовити, на благо суспільства. А щоб переконати державу цього не робити, потрібно докладати спеціальних зусиль.
Так от — ця історія є чудовою ілюстрацією того, ким вважає нас держава і ким ми насправді є в більшості випадків взаємин з нею. Йдеться про рабство.
Власність починається з власності на своє тіло, з права розпоряджатися собою. Недарма у традиційному праві власність індивіда розглядається як продовження його тіла. Людина, яка не може розпоряджатися своїм тілом на власний розсуд, є власністю іншої людини, тобто рабом.
При цьому хочу нагадати, що рабство зовсім не обов’язково означає виснажливу працю на яких-небудь плантаціях. Часто раби непогано себе почували і вели цілком пристойний спосіб життя. Але — до певного моменту, поки господареві не приходили думки про більш продуктивне використання робочої сили.
Коли вільна людина помирає, турботи про її тіло переходять до рідних. До них же переходить і її власність (якщо вона не заповіла іншого). У нашому ж випадку держава чітко дає зрозуміти, ким ми є з її точки зору. Вона, так і бути, дозволяє нам трохи пожити у своєму тілі за життя — в деяких дозволених нею межах, — але після смерті тіло повертається до господаря.
І господар вільний чинити з ним, як завгодно. Тобто органи — це лише одна з можливостей. Можна пустити вас на ковбасу, а з кісток зварити холодець — навіщо добру пропадати? На крайній випадок, компостна яма — теж джерело великої суспільної користі. І, до речі кажучи, тут уже зовсім мало залишилося до наступного логічного кроку — власності на померлого. Якщо держава володіє тілом, то вона володіє й усією іншою власністю. За замовчуванням.
Я розумію, що зараз утилітаристи почнуть розмірковувати в дусі «померлому тіло більше не потрібно, а от його нирки врятують чиєсь життя!» Ці міркування нічого не змінюють у суті того, що відбувається. Усе питання в тому, хто вирішує — «треба» чи «не треба». Якщо замість власника вирішує хтось сторонній, то це і називається рабством.
Здається мені, що інформація про чудовий законопроєкт МОЗ може бути своєрідним тестом на рабство. Адже рабство — воно, насамперед, у голові. Щоб воно працювало, раб повинен вважати свій стан нормальним і законним порядком речей. Якщо, читаючи цю новину, ви обурилися — значить, усе в порядку, здорові людські інстинкти спрацювали. Якщо ж ви вважаєте, що так і має бути, то саме час задуматися. Насамперед потрібно терміново перестати дивитися телевізор.