[]{#c label=“c”}
Однією з найпопулярніших і «вічних» тем є питання про те, як і чому виникає «монополія на примушування». У парі з ним зазвичай йде питання про насильство. Із суперечок на цю тему можна скласти пристойний багатотомник, але, мені здається, однією з проблем у цих суперечках — якщо не головною — є смислова пастка, у яку потрапляють сперечальники. У цьому записі ми спробуємо розібратися, що це за пастка і як її обходити.
Взаємодія людей у суспільстві можлива тому, що в певному місці й у певний час існує згода щодо того, хто, коли, чому й на яких умовах використовує ті чи інші ресурси. Межі, у яких індивід діє вільно — тобто розпоряджається певними ресурсами певною мірою — визначаються правами власності. Тут ідеться про реальні права власності, а не про відповідне «законодавство», — про ті правила, що уможливлюють нашу мирну повсякденну взаємодію і що містяться не так у формальному державному «праві», як у звичаєвому праві, звичках, моралі та етикеті (наприклад, хто і чому поступається місцем у транспорті, хто кого першим пропускає в двері тощо).
Непорушність меж і наявність процедур вирішення спорів — головна умова того, що люди можуть вільно досягати своїх цілей та ефективно взаємодіяти.
Відповідно, порушення меж і спроби привласнити чи використати чужі ресурси — це дії, що руйнують співпрацю й порядок у суспільстві. Фактично, переважну більшість проблем, з якими ми стикаємося, можна звести до проблем прав власності та меж.
Як бачимо, щодо меж можливі два основних види дій — агресія, тобто вторгнення в чужі межі, і захист від агресії. Саме ці дві категорії охоплюють усі події, що можуть відбуватися у зв’язку з межами.
Існує безліч способів захисту. Купуючи бронедвері, страхуючи майно, наймаючи адвокатів для максимально точного оформлення титулів власності, ставлячи файрвол на свій комп’ютер і роблячи тому подібні речі, ви займаєтеся захистом ваших меж. Те саме ви робите, коли виганяєте зловмисника зі своєї території, відстрілюєтеся від бандитів або викриваєте шахраїв.
Так само існує безліч способів агресії — від банального гоп-стопу до вишуканих шахрайств і хакерства. І захист, і агресія можуть мати різну складність. Ви можете захищатися самі або найняти для деяких завдань спеціально навчених людей. Так само агресія сягає від випадково викраденої чайної ложки до організованих злочинних синдикатів. Усі ці деталі складають зміст конкретних випадків агресії або захисту.
До цих деталей належить і така характеристика події, як насильство або примушування. Злодій може вкрасти ваші речі без жодного примушування й насильства — просто проникнувши в дім, коли вас немає. Так само міцні стіни, двері та вікна можуть захистити ваше майно без насильства й примушування. Усе те саме може статися з бійкою та мордобоєм, але захист залишиться захистом, а агресія — агресією. Сутнісно ці дії не зміняться від того, застосовувалося насильство під час їх учинення, чи ні.
Чому ж тоді в обговоренні цієї проблематики зазвичай ідеться про насильство або примушування (enforcement), а не про порушення прав власності та встановлюваних ними меж? Звідки переконання в необхідності «монополії на примушування», у тому, що «хтось повинен здійснювати монопольне примушування», і навіть у тому, що в разі гіпотетичної відсутності держави вона «утвориться сама» саме через неминучість «монополії на примушування»?
Причину цього можна описати через ті самі права власності. Держава вважає вас своєю власністю. Зрозуміло, це сталося не тому, що якісь таємні масони чи рептилоїди ухвалили таємну постанову з цього приводу — просто така логіка її поведінки: той, хто може використовувати, володіти й розпоряджатися, є власником.
Власник має право визначати, як інші можуть використовувати його власність, він може встановлювати правила й навіть карати за їхнє недотримання. Можливість такого розпорядження — одна з головних ознак володільця власності. І знову ж таки, хочу підкреслити: ідеться не про процедури, встановлені якимось «законом», а про реально існуючі правові практики. Державі зовсім не обов’язково записувати в конституції, що вона володіє територією й громадянами, — це фактичний стан справ, а не результат якогось політичного рішення чи законодавчого акта.
До позиції власника державу неминуче призводить оподаткування — регулярна практика примусового вилучення частини власності в людей на певній території. Не існує жодного логічного механізму, крім права власності, який би пояснював, чому хтось повинен регулярно платити комусь під загрозою покарання. Досить показові в цьому сенсі «теорії держави і права», і зокрема теорія «суспільного договору» або її інституціоналістська версія, що тлумачить державу як набір «послуг». Ці теорії, як відомо, пояснюють причину оподаткування не якимось контрактом, а правом власності. Зауважимо, що всі вони з’явилися не в сатрапіях, де відносини власності чиновників над людьми не приховуються, а у відносно вільних суспільствах, де публіка зовсім не схильна вважати себе власністю держави. Тому цій публіці розповідають про «контракт», якого не тільки ніхто не підписував, але й ніколи не бачив.
І тут ми безпосередньо підходимо до причини плутанини з поняттями агресії, насильства та захисту. Ця плутанина існує тільки тому, що публіка ще не скрізь готова беззастережно вважати себе власністю, а державі, тим не менш, необхідно поводитися як власник.
«Монополія на примушування», що належить державі, — це фактичний стан справ, оскільки без неї неможливе оподаткування. Неодмінно ця монополія поширюватиметься не тільки на випадки примушування для оподаткування, а й на відносини між громадянами, і передусім у ключових питаннях прав власності та меж.
Відбувається це тому, що монополія на примушування не може існувати одночасно з концепцією меж, а відповідно, і з ідеями агресії та захисту. Очевидно, що в цьому випадку держава — агресор, і їй потрібно давати такий самий відсіч, як і будь-якому іншому агресору. Тому акцент переноситься із суті справи на її характеристику: замість агресії та захисту з’являється узагальнене «насильство» (примушування). У підсумку агресія та захист змішуються — зауважимо, що «захист» фактично зникає з філософського та юридичного лексикону, — а в ідейному просторі панує «насильство» (або «примушування») як деяка сутнісно однорідна категорія.
До речі, показовий приклад процесу підміни суті явищ — у формулах моральних імперативів. Загальновідомо, що імператив you shall not murder поступово замінюється на you shall not kill, тобто заборона агресії замінюється забороною вбивства як такого, незалежно від його причин. Це частина того самого процесу підміни понять, про який ми тут говоримо.
Загалом ситуація виглядає так. У повсякденності, а також у звичайному — і часто у формальному — праві ми використовуємо концепцію прав власності та меж, що допомагає нам мирно співіснувати й взаємно збагачувати одне одного. У ній діють і взаємодіють незалежні власники. Державі потрібно, з одного боку, здійснювати оподаткування, тобто провадити дії, які може провадити лише власник зі своєю власністю. З іншого боку, їй потрібно отримувати згоду на оподаткування, для чого вона має підтримувати існуючу в суспільстві концепцію меж. Ці завдання суперечать одне одному. Уся правова та юридична плутанина у питаннях «прав особистості» та «прав власності» спричинена цією фундаментальною суперечністю. В ідеології та філософії цю суперечність просто намагаються приховати через заміну агресії та захисту «насильством».
P.S. Зауважу, що суперечка про те, яке слово правильніше вживати для позначення акту замаху на права власності — «агресія» чи «насильство», — має суто естетичну природу. Я називаю цей акт агресією, через лібертаріанську традицію і через те, що слово «насильство» вживається в етатистських концепціях, які виправдовують агресію. У даному разі важливо не те, яке саме слово використовується, а те, що існують два різних явища — порушення меж і характеристика цього порушення, — і для їх позначення потрібні два різних слова, а не одне, як це має місце зараз.