Серед фетишів сучасного суспільства «боротьба зі споживанням», мабуть, одна з найогидніших. Поясню. «Споживання», на жаль, — не фігура мови, не метафора жадібності чи дурниці, а «боротьба зі споживанням» — не просто розвага самозакоханої «інтелектуальної еліти». Справа, на жаль, не обмежується моральними установками та естетичними вподобаннями деяких людей: «боротьба зі споживанням» — дуже практична річ із дуже практичними наслідками.
Якщо навіть відкинути різних невгамовних зелених фашистів, що мріють знищити людство, критиків «споживання» та прихильників його обмеження назбирається вагон i маленька візочок. Усі вони повторюють одні й ті самі заклинання про «духовність», «ресурси» тощо. Не маючи змоги чітко сформулювати, що таке «споживання» i чим воно погане, ці люди, тим не менш, не шкодують зусиль на рецепти, багато з яких охоче реалізує держава, спираючись на «думку суспільства».
Звичайно, я далекий від думки розбирати в невеликій колонці всі забобони та помилки борців зі споживанням. Я просто хочу вказати на дещо очевидне. По-перше, споживання є суттю нашого життя. По суті, це й є життя. Ми споживаємо не лише їжу чи предмети розкоші. Селянин, вирощуючи пшеницю, споживає свій трактор. Художник споживає фарби та полотно, а глядач — картину художника. Ви, живучи у своєму будинку, споживаєте дім. Комп’ютерні програми, книги, лекції в університеті — усе це предмети споживання.
По-друге, «суспільство», а потім i «цивілізація» виникли виключно заради більшого споживання. Найзвичайніший натуральний обмін, з якого все почалося, існує тільки тому, що, обмінюючи пшеницю на мед, ви маєте i пшеницю, i мед — тобто можете спожити більше, ніж раніше. У результаті сучасна людина може спожити думки будь-якого філософа чи поета, вона може побачити місця, де ніколи не буває, вона може вчитися в людей, з якими ніколи не познайомиться особисто. Ще років зо двадцять тому такі можливості вважалися б чудом. Тому борці зі споживанням насправді борються з самою цивілізацією, що зробила їхнє існування можливим.
Ну й, нарешті, по-третє. Як же нам відрізнити «необхідне» споживання від «надмірностей»? Насправді — ніяк. Насправді, з погляду більшості населення планети, така людина, як я, занурена у недозволену розкіш, хоча я сам вважаю себе дуже бідним. Як обмежити «обжерлися», якщо хтось вважає це за необхідне? Є лише один розумний шлях — самообмеження. Вимикати за собою світло, закривати кран, поки чистиш зуби. Але до нього мало хто вдається — занадто клопітко i «нагнати пафосу» не вийде. Зрештою, хто зможе визначити, «обжерся» хтось чи ні? Відповідь одна — начальство. Борці зі споживанням не просто взивають до начальства, щоб воно скоріше втрутилося, — вони ще, на радість останнього, надають йому «моральне підґрунтя» для такого втручання. Суспільна думка настільки звикла до негативного ставлення до «споживання», що вже не здатна помітити абсурдність запропонованих заходів. Ось, наприклад, улюблена всіма ідея — обкласти споживання податком. Але дозвольте, ми всі працюємо заради споживання. Праця i існує тільки тому, що приносить результат, який можна спожити. Тобто прихильники цього податку вважають, що праця має приносити менший результат, ніж вона приносить. Абсурдність цієї конструкції, на жаль, уже ніхто не помічає.
Але як же, скажуть мені, хіба не постало перед людством питання відсутності «механізмів самообмеження»? Хіба не існує проблема вичерпності ресурсів, забруднення планети тощо? Можливо, ці питання й справді існують. Однак запропоноване рішення, як кажуть, гірше за хворобу. Адже «механізми самообмеження» існують i існували весь цей час. Вони неймовірно ефективні, бо ніким не створені i ніким не керовані. Ці механізми описуються простою формулою: «Для того, щоб ти міг споживати, ти маєш зробити щось, що може спожити інший. I міру твого споживання визначає оцінка іншими людьми того, що ти для них виробляєш». Саме у цей саморегулюючий механізм спрямовані насправді всі практичні наслідки діяльності борців зі споживанням. Усі їхні податки, заборони, «державна» власність на природні ресурси — усе це б’є простою наводкою в цей механізм. I що цікаво, іншого механізму, якому б усі без винятку люди слідували б абсолютно добровільно, вигадати неможливо.