title: “Щось замість Бреттон-Вудса” slug: chto-nibud-vmesto-bretton-vudsa tags:

• “Про гроші”
• “Про євро” weight: 181

У 1968 році пролунав перший дзвінок — Бреттон-Вудська система зазнала суттєвих змін — учасники відмовилися від торгівлі золотом на вільному ринку, перетворивши систему на закритий міжсобойчик. Стало зрозуміло, що Бреттон-Вудс приречений. У європейців, які страждали від надлишку «євродоларів», з’явилися всі стимули подумати про «свою» валютну систему, що й було проголошено в Гаазі 1969 року. Варто відзначити суперечливість бажань політико-економічних еліт. З одного боку, після краху Бреттон-Вудса, спокус нарешті отримати повне управління важельком із написом «гроші», до того обмеженим золотом, було надто багато. З іншого — в Європі ще зберігалися політичні сили та економісти, що виступали за тверді валюти. Бажання «відв’язатися від золота» й одночасно мати тверді гроші — ось ключ до розуміння процесу, який привів до появи євро і який, власне, триває досі. Як ми побачимо, фактично це був експеримент, покликаний відповісти на питання — чи здатні політичні накази (fiatні гроші) замінити закони природи (золоті чи, ширше, товарні гроші).

1971 року Бреттон-Вудс зазнав краху. За ним послідувала спроба створити систему на основі фіксованих курсів, яка теж провалилася, і до 1973 року світ увійшов у епоху неконвертованих грошей та плаваючих курсів. Ці зміни ознаменувалися знаменитою інфляцією 70-х.

Світ опинився у ситуації, що вельми нагадує 30-ті роки, коли Рузвельт фактично паралізував і без того слабкий на той час золотий стандарт. Це був час торгових воєн, валютних блоків і змагання девальвацій. Усі пам’ятали, до чого це призвело.

Тому до 1979 року в Європі сформувалися групи тиску, зацікавлені в зупинці інфляції та припиненні стрибків валютних курсів. Це були різні групи, але, зрозуміло, що їхню основу становили трейдери, банкіри та інвестори. Зусилля цих груп привели до створення Європейської валютної системи (ЄВС) та появи розрахункової одиниці ЕКЮ в її рамках. Варто зауважити, що в більш консервативній у фінансовому відношенні Європі до заснування ЄВС та ЕКЮ блукали ідеї «прив’язки» цієї розрахункової одиниці до золота (тобто, фактично, ідеї створення нової повноцінної валюти), однак вони так і не отримали підтримки.

ЄВС фактично була системою фіксованих обмінних курсів (з коридором у 2%), а заснований на кошику валют країн-учасниць ЕКЮ, що існував лише в безготівковому вигляді, був інструментом цієї системи.

Особливістю ЄВС було те, що вона не була системою фіксованих курсів, так би мовити, у класичному розумінні, за якої центробанки зобов’язуються підтримувати валюту одне одного (що на практиці означає, наприклад, зобов’язання купувати падаючу валюту сусіда). ЄВС базувалася на зобов’язаннях центральних банків підтримувати стабільність лише власної валюти, а роль «системного інтегратора» грав «кошиковий» ЕКЮ.

Власне кажучи, ЄВС мала вирішувати завдання узгодження малосумісних на практиці речей — збереження національного інфляційного контролю при стабільному курсі валюти. З одного боку, держави хотіли продовжувати практику перерозподілу через інфляцію, з іншого — користуватися благами стабільного курсу. Теоретично це було б можливо, якби всім центробанкам вдалося узгодити темпи емісії. Однак це виявилося дуже непросто. З 1979 по 1983 «фіксовані» курси переглядалися 9 разів. З 1987 по 1992-й (після того, як центробанк Франції примудрився припинити надто інфляційну політику) спостерігалася відносна стабільність, а потім послідували девальвації валют Іспанії та Ірландії, а 1993-го — фактична девальвація фунта (а згодом і франка) та вихід Британії з ЄВС.