Подальша доля євро вирішуватиметься теж політичним шляхом. Очевидний і логічний шлях — уніфікація всіх державних політик, зведення управління всіма «важельчиками» до одного центру. Це означає повну ліквідацію залишків національних суверенітетів і будівництво європейської імперії. Зараз лунає чимало голосів на користь цього варіанту. Правда, говорять вони лише про уніфікацію, а не про імперію, але, зрозуміло, що одного без іншого не буває.
Європейська конституція, замаскована під ліссабонські угоди, поступово вступає в силу. У 2014 році наберуть чинності деякі чисто імперські положення, наприклад, про право виходу зі Союзу. Тепер, щоб вийти з ЄС, потрібно буде рішення Ради, прийняте кваліфікованою більшістю, тобто 55% голосів членів Ради (мінімум 15 країн), ці країни повинні представляти мінімум 65% населення Союзу. Будь-які інші чотири країни можуть заблокувати це рішення. Тобто ЄС перетвориться на міжсобойчик із правилом «вхід-рубль, вихід-два». Таким чином, до того, як це станеться, еліти повинні визначитися, у яку гру вони гратимуть.
Ми зараз на початку процесу переформатування ЄС під дією кризи, у якому лише окреслюються вектори й гравці. Однак можна назвати кілька очевидних факторів, що визначатимуть події.
По-перше, держави завжди й усюди розвиваються за логікою ракової пухлини, і це значно полегшує завдання прогнозування. Це, так би мовити, стратегічна обставина. У нашому випадку це означає принципову заінтересованість частини європейських еліт у новій імперії. Євросоюз із правосуб’єктністю держави — це, насамперед, новий боржник із чистою репутацією. Така система має бути створена принаймні для того, щоб продовжувати гонку боргів, тепер уже не в рамках національних держав, які по вуха в боргах, а в рамках Союзу загалом (тільки ледачий ще не висловився на користь євробондів). З іншого боку, ЄЦБ, «незалежність» якого тепер уже можна сміливо оплакувати, відкриває нові небачені можливості для інфляції, знову ж таки, у масштабах усього Союзу.
По-друге, з твердим євро можна сміливо прощатися. ЄЦБ, як і передбачалося, не став «європейським Бундесбанком».
По-третє, реформи, яких зараз вимагає ЄЦБ від країн, що потрапили в біду, так би мовити, спрямовані не на вирішення проблеми, а на отримання необхідної звітності за певний період. План євробюрократа та мейнстрімного економіста Маріо Монті, який став технічним прем’єром Італії, — яскравий приклад цього підходу. «Жорстка економія», яку пропонує Монті, внутрішньо суперечлива. Вона не вирішує проблему економічного зростання, відсутність якого страждає Італія, а деякі її заходи у вигляді підвищення податків прямо спрямовані проти зростання економіки. Це, радше, фіскальний план, а не план реформ. Цілком імовірно, що Монті вдасться погасити заборгованість Італії на певну суму, що буде подано як велика перемога, але потім усе повернеться на круги своя, бо причини залишаться. Немає жодних підстав вважати, що в інших країнах буде якось інакше: ні в національних еліт, ні, тим більше, у євроінтеграторів немає жодної заінтересованості в реальному реформуванні економіки, вони вже давно оголосили економічні реформи «політично неможливими».
По-четверте, потрібно розуміти, що більшість «периферійних» країн вступала до ЄС не стільки для стимулювання власного зростання, скільки для збереження status quo, простіше кажучи, вони вступали не для того, щоб розвиватися, а для того, щоб нічого не робити. На самоті підтримувати високий рівень державних витрат та «соціальних» платежів їм було важко, отже, вони й розраховували на допомогу ЄС. Тепер, коли ЄС перебуває перед загрозою політики економії, елітам цих країн доведеться замислитися над тим, яку гру вести.
По-п’яте, в разі гіпотетичного уходу «периферії», розвинені країни теж втрачають переваги Союзу. Розвинені країни, як ми говорили, виграють від того, що є законодавцями стандартів, які пригнічують конкуренцію. Власне, угода між розвиненими та периферійними країнами, на якій тримається ЄС, може бути сформульована як «придушення конкуренції у слабких країнах в обмін на фінансову допомогу». Якщо слабкі країни підуть, то для сильних країн Союз теж втратить значну частину своєї привабливості.
Як висновок можна сказати, що якби ЄС був завершеним проектом, то можна було б сміливо говорити про його крах. Однак, на жаль, це не так. У євроінтеграторів поки що ще є великий ідейний резерв — недобудована імперія, і зараз вони активно пояснюють усім, що імперія, з її уніфікацією державної політики, зможе вирішити проблеми, з якими зіткнувся Союз. Оскільки ми перебуваємо в точці, коли формуються інтереси й, власне кажучи, лише виникають обставини, у яких вони формуються (наприклад, теоретично можливі зміни політики США після виборів у цьому році), то сказати, як саме розвиватимуться події, неможливо. Практично рівноймовірні як довге й болісне переформатування ЄС у якийсь конгломерат країн із різним ступенем інтегрованості, так і стрімке будівництво уніфікованої імперії. Оскільки корінь проблеми в незабезпечених фіатних грошах і, відповідно, як ми говорили, фінансова діяльність є фактично «договором парі», то чергові потрясіння у фінансовому світі можуть статися в будь-який момент, і вони можуть сильно вплинути на характер політичних процесів. Абсолютно точно можна лише сказати, що система фіатних грошей приречена, але ось скільки триватиме її агонія — питання відкрите (не будемо забувати, що плани створення всесвітнього центробанку, який займатиметься інфляцією фіатних грошей у світовому масштабі, а за ним і всесвітнього уряду, який братиме у світі в борг, ніхто не скасовував).