У попередній колонці ми говорили про те, що, оскільки українцям так подобається система, яка називається державою, то, перш за все, їм необхідно задуматися над тим, наскільки чинна версія цієї системи є логічною і придатною для використання.
Як відомо, суть держави полягає в тому, що вона насильно відбирає частину доходу громадян заради реалізації завдань, які, як вона пояснює, не можуть бути реалізовані жодним іншим чином. У даному випадку я не піддаю сумніву існування якихось особливих public goods (яких, звичайно ж, насправді не існує), а також не піддаю сумніву насильницький характер відбору коштів, (справді, тут живуть одні дебіли, які, якщо в них не відібрати гроші, неодмінно погублять себе). Не піддаю я сумніву навіть компетентність держави у визначенні того, що саме і в якому обсязі вона повинна фінансувати відібраними в нас грошима. Зараз ітиметься про простіші речі.
Я хочу лише звернути увагу на ту безумовну обставину, що в процесі перерозподілу, яким зайнята держава, завжди є дві сторони — донори і реципієнти. Донори — це ті, у кого забирають гроші, реципієнти — ті, кому їх віддають. Залишимо осторонь public goods, у вигляді доріг, поліцейських і збройних сил, будемо вважати, що їхній благотворний вплив рівномірно розподіляється по всьому суспільству. Подивимося лише на тих, хто безпосередньо віддає кошти державі й отримує їх від неї, тобто ці кошти не розчинені містичним чином у повітрі, подібно до public goods, — а їх можна безпосередньо відчути у вигляді грошових знаків. Зрозуміло, що йдеться тут завжди про конкретних живих людей, жодні евфемізми у вигляді, наприклад, «підтримки стратегічних галузей» або практики оподаткування підприємств не повинні приховувати від нас того факту, що після зняття всіх словесних покривів ми виявимо конкретних персон, які або отримують гроші, або віддають їх.
Ця проста розумова операція робить очевидною ту обставину, що так звана держава теж є групою людей. При цьому, якщо в конструкції «держава лише перерозподіляє гроші», на яку зазвичай відважуються наші ліберали, сама держава виглядає нейтральною, то при описаному мною підході стає зрозуміло, що «держава», перш за все, є реципієнтом. Так само стає зрозуміло, що наша свята віра в корупцію (популярна думка про те, що все погано, тому що крадуть), не має жодного практичного застосування. Крадуть чиновники чи ні — вони все одно, по суті, залишаються реципієнтами, тобто тими, хто існує за рахунок відібраних у мирних жителів коштів. Мало того, ці самі чиновники організовують процес відбору коштів у мирних жителів і процес їх перерозподілу. Ці люди кровно заінтересовані в тому, щоб обсяг відібраних коштів не тільки не висихав, але й збільшувався. І це, повторю, без жодної корупції й злого умислу.
У демократичній країні збільшити надходження держава може лише за рахунок збільшення кількості інших реципієнтів. Що більше людей отримуватимуть гроші від держави, то більший «фронт робіт» самої держави й надходження від цієї діяльності. Таким чином, виходить, що групі людей, які складають державу, вкрай вигідно вмовляти інших жителів отримувати від неї гроші. Ці вмовляння і складають суть сучасного демократичного процесу. На практиці, звичайно, все відбувається не зовсім так. На практиці існують окролдержавні групи, які борються між собою за отримання тих можливостей, які надасть їм володіння державною владою. Іноді, особливо у випадках дискредитації традиційних політичних груп, у процес включаються і нові «народні» угруповання, однак суть від цього не міняється. Демократичний процес на практиці означає голосування за те, хто цього разу буде у нас донором, а хто реципієнтом.
Зараз ідеться про те, щоб внести в цей процес певну логіку, адже за існуючої системи справи виглядають, м’яко кажучи, несправедливо. Виходить, що реципієнти — держава і ті, хто отримує від неї гроші, можуть вирішувати на виборах, хто і скільки повинен їм давати. Держава, як нам кажуть, існує для того, щоб виробляти невидимі, але вважаються корисними public goods. Тут же ми бачимо зовсім іншу картину — держава разом з іншими реципієнтами займається тим, що відбирає і перерозподіляє кошти тих, кому цього разу не пощастило.
Щоб держава виробляла public goods і була максимально нейтральною, самі перерозподілювачі і ті, хто безпосередньо отримує від них гроші, звичайно ж, не повинні брати участі в цьому процесі і, перш за все, не повинні мати права голосу на виборах. Голосувати повинні лише ті, хто віддає гроші. Тобто, чиновники, вчителі державних шкіл, лікарі державних лікарень, судді, прокурори, міліціонери та інші митники, військові, ув’язнені, пенсіонери та інші реципієнти не повинні мати права голосу. Зрозуміло, що ці категорії не повинні також платити жодних податків.