З кожним роком Україна дедалі частіше стикається з перспективою тоталітаризму. Тоталітаризм — це, так би мовити, гранична форма держави, в якій фактично відсутні будь-які обмеження можливості влади застосовувати насильство на власний розсуд. Ця можливість забезпечується насамперед завдяки тоталітарній ідеї.
Економічно тоталітаризм — це спосіб максимально занизити цінність людського життя й власності за допомогою «ідеї», тобто надання гіперцінності деяким неіснуючим сутностям на кшталт «нації» чи «класу», від імені яких і виступають тоталітаристи. Унаслідок цього для зараженого «ідеєю» люди оцінюються виключно як представники цих міфічних сутностей, що дозволяє замінити людське «він такий самий, як я» (значить, його не можна грабувати й убивати), на тоталітарне «він жид і москаль» (отже, може бути вбитий або пограбований).
Можливо, тоталітарна форма держави й може виникнути «сама по собі», і, здавалося б, Євросоюз і США з їхньою тоталітарною політкоректністю, ювенальною юстицією, фемінізмом тощо демонструють нам можливість поступового перетворення на тоталітаризм, але історично тоталітаризм досі приходив політичним шляхом — або внаслідок переворотів, або внаслідок виборів. І завжди в цих процесах брали участь політичні партії.
Власне, у цій колонці я хочу звернути увагу на ті помилки, які люди роблять, коли розмірковують про ці партії та їхніх лідерів. Зрозуміло, про все це написані гори літератури, я хочу лише вказати на чотири маленьких заблудження, які люди повторюють уже з року в сто. Ймовірно, вони добре підходять для самозаспокоєння.
Тоталітаристи — несерйозні клоуни. Зовнішня атрибутика, ритуальність, показушність — неодмінний атрибут тоталітаризму, це один із засобів проникнення «ідеї», демонстрація «наших» проти «їхніх». Ті, хто вважає тоталітаристів клоунами, очевидно, припускають, що зло має творитися таємно, у тихих кабінетах, обачливими негідниками. Таке, очевидно, теж буває, але в даному випадку зло творять люди, які палко люблять батьківщину, і почуття ейфорії, яке охоплює їх у натовпі собі подібних.
Тоталітаристи «працюють за гроші» в чиїхось інтересах. Це, як на мене, дуже дивне спостереження. Чомусь ніхто не говорить про танцюриста чи співака, що «він працює за гроші» в негативному сенсі. Навпаки, очевидно, що якщо комусь платять за щось, то тільки тому, що він робить це «щось» добре. І це правило стосується не лише танців і співу, а й політики. Тоталітаристам платять тому, що сподіваються використати їхні таланти у своїх цілях, ось і все. Але меншими від цього вони не стають. Здається, що люди, які заспокоюють себе й інших, кажучи, що тоталітаристи «виконують замовлення», таємно сподіваються, що якщо замовники перестануть платити, то все благополучно закінчиться й «пройде саме по собі». Не закінчиться. Не пройде.
Тоталітаристи допоможуть нам проти (потрібне вписати). Завжди й усюди тоталітаристи борються з деяким злом. У мирний і спокійний час тоталітарним партіям нічого не світить. Їхня стихія — боротьба. І якщо говорити про мирне прихід тоталітаристів до влади, то завжди їх розглядали як тимчасовий засіб для боротьби з деяким злом. У Німеччині, наприклад, таким злом вважалися комуністи. Фашисти мали допомогти «нам» перемогти комуністів. Вийшло навпаки. Вийшло, що «ми» допомогли фашистам, а не вони «нам». І це не випадковість, а закономірність, що випливає з наступного пункту.
Тоталітаристи тупі. Насправді, в політиці це не недолік, а величезна перевага. Чим розвиненіша людина, тим більше проявів людського життя є важливими для неї. З іншого боку, таким людям неможливо домовитися між собою за всіма позиціями, принаймні тому, що таких позицій занадто багато. Якщо ж у голові одна звивина, це сильно полегшує життя в політиці, бо маєш лише один пункт для обговорення. Якщо таким людям вдасться залити в голову одну ідею, то отримаєш керовану масу добре видресуваних юнітів. Тому тоталітарна ідея максимально проста, по суті це завжди одна й та сама ідея «бей-рятуй», відмінності полягають лише в тому, кого саме бити, а кого рятувати. Не зайве тут згадати про директиву Гітлера про першочерговий прийом до НСДАП колишніх комуністів. Їм потрібно було лише перезалити потрібну ідею, а головним — наявністю єдиного слота для ідей — комуністи вже володіли, і в цьому полягала їхня цінність для гітлерівської партії. Тоталітаристи завжди починають у меншості, але в силу примітивності вони є найбільш організованою меншістю. Зазвичай вони використовують тих, хто сподівається використати їх, для того щоб розправитися з усіма іншими. Тоталітаристів ніколи не буває багато, особливо спочатку. Всупереч поширеному заблудженню, Гітлер не отримав більшості на виборах. НСДАП отримала більшість у блоці з «дойченаціоналістами». Ну, а потім, як ми пам’ятаємо, всі інші партії «саморозпустилися», усвідомивши щастя національної революції. Або візьмемо більшовиків із їхнім лідером товаришем Леніним. Гасла й союзників більшовики міняли як рукавички. Ну, а потім колишні союзники легко й просто стали «ворогами народу». До речі, рекомендую всім Леніна…, дуже захоплювальне й актуальне читання.