Нещодавно на Андрієвському узвозі, який у нас вважається «серцем Києва», знесли два будинки. Таким чином, на думку прогресивної громадськості, «злочинна влада» вдруге поглумилася над нещасними українцями.
Чесно кажучи, для мене «серце Києва» було знищено ще за радянської влади, а Андрієвський у нові часи став таким собі міні-Арбатом, на якому погані художники намагалися впарити погані картини тупим туристам. Але справа, звісно, не в моєму ставленні, я визнаю, що для величезної кількості киян Андрієвський узвіз є важливим символом, і більше того, особисто я — автор цих рядків — глибоко обурений фактом знесення будинків і приєдную свій голос «за» чи «проти» — загалом, туди, куди там треба.
Після знесення будинків в інтернетах піднявся галас і розгорівся черговий холівар. З одного боку, лунає стогін з приводу злочинної влади і серця Києва, з іншого — ніби пояснюється, що все, мовляв, змінюється, і нікуди від цього не подітися, і показується (в який уже раз!!!) світлина Ейфелевої вежі. Однак питання не в тому, чи змінюється щось, і не в тому, яке саме становище будинків, вулиць, скверів вважається єдино правильним і не підлягає жодним змінам. Справжнє питання полягає в тому, хто, як і на підставі чого ухвалює рішення про зміни.
І тут ми знову потрапляємо у владу уявлень про те, що тільки начальство знає, як правильно, і вся проблема виключно в тому, правильне це начальство чи ні. Ось у місті X історичну частину оголошено заповідником, і от подивіться, які гарні фото! — кажуть одні. А ось у місті Y історичний центр, подивіться, який жах там набудували, і нічого — заперечують інші.
І в тому, і в іншому випадку йдеться про начальство. Однак начальство — суб’єктивне, і ми це добре знаємо. Ні голоси виборців, ні думка громадськості не є тими важелями, що завжди дають оптимальний результат, якщо взагалі дають який-небудь. А якщо ми додамо корупцію і характерне для будь-якого начальства в будь-якій країні світу самодурство та некомпетентність, то зрозуміємо, що маємо справу з випадковим процесом. Оголосити заповідником ту вулицю чи цю. На підставі чого. На підставі думки краєзнавців. А якщо вони помилилися. А якщо на сусідній із заповідником вулиці є будинок, якому, як виявиться через тиждень після знесення, взагалі ціни не було. Хто визначає цю цінність. Я вже не кажу про те, що на практиці означає заповідник. Які він накладає обмеження на власника. І чи не будуть ці обмеження такими (як це буває в більшості випадків), що власники не купуватимуть нерухомість у цьому районі, а це означає, що вона неминуче прийде в занепад і взагалі втратиться всякий сенс «заповідності»?
У будь-якому разі, у начальства, що ухвалює рішення, є лише думки, не підкріплені жодною жертвою, жодною дією. І в будь-якого начальства завжди і скрізь в усі часи одна-єдина мета — прикрити свою дупу.
Проте, замість того, щоб важко зітхнути й розвести руками, я запропоную вихід із ситуації. І він достатньо простий. Проблема, як завжди, не в комерційному підході, який приписують Ахметову, а саме в його відсутності, і не в шкідливості приватної власності (купив землю і витворяю що хочу), а у відсутності цієї власності.
Давайте подивимося на таке явище, як Андрієвський узвіз. Хто ним володіє? Є окремі власники будинків і власники земельних ділянок (для простоти вважатимемо, що комунальної власності там взагалі немає, тільки приватна). Власники будинків і земельних ділянок вільні витворяти в себе що хочуть. Для них цінністю є виключно їхня ділянка. Існує чи загальна цінність вулиці Андрієвський узвіз? Зважаючи на те, який галас стоїть в інтернетах, існує. Хто нею володіє? А ніхто. Вулиці не продаються.
Тепер давайте уявимо, що вулиці продаються. Вулиця — це проїзна частина і тротуар. Для простоти залишимо осторонь питання сервітутів, вважаємо, що воно врегульоване, знову ж таки для простоти абстрагуємося від Ахметова, Януковича, злочинної влади і тому подібного. Вважаємо, що маємо деякий абстрактний Київ, у якому продаються вулиці, в тому числі й Андрієвський узвіз.
Припустимо, я хочу купити цю вулицю. Щоб загострити ситуацію, припустимо навіть, що мною рухає суто комерційний підхід, мене цікавлять тільки бабки, і більше того, я взагалі не місцевий, а киян вважаю звичайними жлобами з незрозумілим мені самомненням.
Чому я купую Андрієвський узвіз? Та тому, що я знаю, що це «серце Києва», що тут провадиться випас ідіотів-туристів, що тут продають матрьошки і радянську символіку. Тут прийнято не поспішаючи прогулюватися проїзною частиною, а не бадьоро роз’їжджати на джипах, тут існують різні артефакти, як-от будинок Булгакова і Андрієвська церква тощо. Саме ця цінність, що існує в головах у безлічі киян і гостей столиці, приваблює мене як підприємця. І зовсім очевидно, що ця цінність набагато вища за цінність сумнівної якості транспортної лінії, що з’єднує вулицю Володимирську і Поділ.
Що я робитиму, коли куплю вулицю? Я всіма силами спробую збільшити її цінність. Що це означає? Це означає, що я виловлю всіх краєзнавців, яких знайду, і змушу їх розповісти все, що вони знають про це місце. «Булгаковісти» з усіх кінців Землі будуть постійно пастися на Андрієвському узвозі. Можливо, я навіть змушу себе прочитати «Білу гвардію». Вулицею прогулюватиметься Проня Прокопивна, а Мік Джеггер співатиме «Симпатію до дьявола».
Я братиму плату за використання своєї власності — вулиці. При цьому, зрозуміло, що я зацікавлений у тому, щоб по ній ходило якомога більше народу. А от машини не треба. Машини платитимуть більше. Дорого. Дуже дорого. До такого рівня, поки їх не їздитиме одна-дві на день (не рахуючи сервітуту, але про це ми вже сказали). Мені платитимуть художники і коробейники. Вони не платитимуть державі й рекету, оскільки власник — я.
Власники будинків і земельних ділянок швидко зрозуміють, що вони теж виграють від збереження status-quo, а не від змін. Ну, а якщо власник будинку захотів зідрати фасад, то хто до нього прийде? Зараз ніхто не прийде. А так — я прийду. Прийду зовсім точно і невідворотно, прийду ще раніше, ніж прогресивна громадськість взагалі щось помітить і почне питати «доки!!». У мене будуть переконливі аргументи, у вигляді, наприклад, частки в прибутку. Ну, а якщо він не послухається — хто підніматиме прогресивну громадськість на справедливу боротьбу за збереження історичних пам’яток? Хто фінансуватиме цю боротьбу? Правильно.
І в цьому випадку зовсім зрозуміло, хто, як, коли і на якій підставі вирішує питання, мінятися чомусь чи ні. І ви неправильно відповісте, якщо скажете, що вирішую я — власник вулиці. Насправді це будете ви — кияни і гості столиці. Тому що щось мінятиму я тільки тоді, коли мій прибуток зовсім впаде і я вичерпаю всі методи підвищення цінності. А це станеться тільки в тому разі, якщо ця вулиця перестане бути «серцем Києва», товкучкою з продажу матрьошок і радянської символіки. Тобто тільки тоді, коли у неї з’являться гідні й численні конкуренти. Тобто тоді, коли Київ стане придатним для відпочинку і туризму. І скажіть, хто в такій ситуації від цього програє?
Важливо, що рішення ухвалюватиметься не на підставі абстрактної думки абстрактного експерта, не на підставі хотілок виборців і політиків, а на підставі думки, підкріпленої трудовою гривнею, тобто підкріпленої вибором і усвідомленою жертвою безлічі людей.
І останнє. Мені скажуть: «Ну добре, це ти такий хороший, а ось злий Ахметов купить вулицю раніше за тебе і все знесе». Я відповіму, що так не буває. Як тільки я дізнаюся, що він щось збирається зносити, я прийду і спитаю: «Так скільки ви хочете за цю вулицю?». І так вчинить будь-який підприємець із здоровим глуздом і твердою пам’яттю.