Події у Врадіївці, якщо говорити про реакцію на них держави, закінчилися пшиком. Звільнено тринадцятьох міліціонерів. Де-не-де проведено переатестацію і (сюрприз!) обіцяно реформу МВС.
Зрозуміло, що звільнення і переатестації слугують лише для заспокоєння громадськості, а от реформа МВС — це вже цікаво. Правда, треба нагадати, що обіцяють її нам ще з перебудовчих часів. За цей час змінилося кілька президентів і незліченна безліч урядів, але ніхто так і не взявся за цю реформу. При цьому, якщо раніше серед експертів хоча б фігурували якісь проекти, то після Врадіївських подій не вдалося виявити нічого, крім обіцянок.
Прогресивна громадськість традиційно сподівається на хорошу владу, яка колись прийде і реформує як слід поліцейську службу. В очікуванні доброго царя громадськість обговорює, як влаштована поліція в різних країнах, і прикидає, наскільки те чи інше влаштування підійде Україні. Чесно кажучи, автор цих рядків не вірить у хорошу владу. Більше того, він упевнений, що будь-яка реформа буде «неповною і половинастою». Тому я пропоную подумати про таку систему, в якій ми з вами не лише забули б слово «МВС», але й перестали б перейматися всякими реформами, оскільки поліція постійно б сама себе реформувала. Ця система називається «ринок», і всі знають, що ринок завжди перебуває у стані змін, тобто «реформ», намагаючись пристосуватися до споживачів. Йтиметься про приватну поліцію.
Власне, всі проблеми всіх поліцій та інших державних служб у всьому світі полягають у простій економічній обставині, яка з часів Джеймса Б’юкенена стала спільним місцем в економічній теорії. Полягає вона в тому, що агенція, яка надає послугу охорони порядку, фінансується державою, а не споживачем, як це відбувається на відкритому ринку. Тобто ви не самі добровільно купуєте безпеку, як купуєте інші товари й послуги, а змушені споживати те, що вам нав’язують збоку, причому за ваші ж гроші. Звичайна добровільна купівля дає сигнал виробникові про ваші уподобання, у разі державних послуг таких сигналів немає.
Як наслідок, поліції всіх країн світу зайняті виробництвом звітності. Виробництво ж безпеки є, скоріше, побічним ефектом цієї діяльності. Відповідь на питання, чому ж тоді наша міліція поступається західним поліціям, двома словами полягає в тому, що громадянське суспільство, тобто практика обходитися своїми силами без державного начальства і уважно стежити за начальством, там, де воно діє, поки що розвинене на Заході на порядки вище, ніж в Україні. І той факт, що громадянське суспільство неможливо «побудувати» чи «впровадити», якраз і вселяє тверду впевненість у приреченість будь-яких спроб «реформування», тобто спроб підфарбувати й підмазати систему, не змінюючи її суті.
Перш ніж перейти до короткого опису того, як може виглядати приватна поліція, зупинюся ще на одному важливому моменті. Нині прийнято вважати, що безпека й охорона порядку є якимось «суспільним благом», виробляти яке спроможна лише державна монополія. Коли говорять про «еволюцію», завдяки якій нібито виникла державна монополія на виробництво безпеки, зазвичай наводять у приклад Британію, оскільки ні для кого не секрет, що в більшості інших країн поліція виникла не як спосіб виробництва безпеки, а як інститут державного примушування. Класика жанру тут — французька чи російська жандармерії. Однак сучасні дослідники, як-от Стівен Девіс, говорять нам, що в Британії, при ближчому розгляді, все було не так.
Британська поліція з’являлася на світ досить довго. У 1829 році було створене Лондонське управління поліції, і лише у 1856 році закон зобов’язував створювати місцеві поліції, що фінансуються з місцевих податків. Увесь цей час тривала реформа, натхненна ідеями Єремії Бентама про дбалу державу.
Як же здійснювалися ті функції, які ми звикли вважати поліцейськими? Їх здійснювало громадянське суспільство. Існувала посада парафіяльного констебля, у функцію якого входило розслідування злочинів і арешт підозрюваних. Людей призначали на цю посаду на рік і не отримували жодної платні. Констеблі були, так би мовити, формальною стороною справи, основну роботу робили самі громадяни.
Британська правова система передбачала, що вся турбота про спіймання злочинця і про докази його провини лежала на потерпілому. Оскільки ця діяльність вимагала грошей, а ще більше вимагав їх подальший судовий процес, то чесні громадяни об’єднувалися в різноманітні асоціації, клуби тощо організації, які були своєрідними страховими касами. Якщо хтось із членів опинявся жертвою злочину, ці кошти йшли у хід. Існувало безліч форм таких організацій. Іншим інститутом охорони порядку була винагорода за розслідування, спіймання злочинця чи будь-які дані щодо того чи іншого злочину. На момент, коли держава почала цікавитися діяльністю таких страхових товариств, їх, за деякими оцінками, налічувалося вже близько чотирьох тисяч. Деякі з них у буквальному сенсі були приватною поліцією, тобто організовували свою сторожу і патрулювання.
Ну, а що ж наші реформатори? Як з’ясовується, вони займалися зовсім іншою проблемою. Патрік Калхун і Едвін Чедвік створювали поліцію не стільки для охорони порядку, скільки для політичних цілей. Вважалося, що зростання міст і «розкіш» є причиною не лише злочинів, а й загалом морального розпаду і що випливає з нього політичної активності «нижчих класів». Тому завдання поліції полягало у своєрідному «моральному нагляді» за бідняками. Показово, що асоціаціям і клубам із спіймання злочинців реформатори ставили у провину саме незацікавленість у вирішенні саме цього завдання, і це було одним з основних аргументів для створення державної поліції.
Потім сталося ось що. Поліцію було створено, і вона спробувала зайнятися тим, що їй приписували реформатори. Однак ніхто не любить, коли хтось приходить до нього в дім і починає вчити його життю, навіть «нижчі класи». Тому після кількох інцидентів, включно з невеликими антиполіцейськими бунтами, поліція поступово відмовилася від своєї ролі «морального нагляду» і зайнялася тим, що ми звикли сьогодні вважати її функцією.
Приватна діяльність громадян із виробництва безпеки поступово зійшла нанівець через просту економічну причину — ніхто не хоче платити двічі. Якщо поліція, що оплачується з податків, займається охороною порядку і спійманням злочинців, то у добровільних товариств, створених для цих самих цілей, залишається небагато шансів на виживання. Звичайно, надалі держава підстрахувалася від того, щоб людям не спало на думку самим перейматися охороною порядку, створивши й відточивши «кримінальний процес» і примусово монополізувавши всі його стадії. Як би там не було, британська історія говорить про те, що тамтешня поліція, як і всі інші, не створювалася спеціально з метою виробництва безпеки. Так само вона говорить і про те, що громадянське суспільство цілком спроможне обходитися тут без держави. Таким чином, загальноприйнята нині думка, що безпеку може виробляти лише монопольна державна структура, є звичайним міфом.
Що таке «приватна поліція» і як вона має виглядати? Насправді це питання із серії «як виглядатиме приватне виробництво хліба»? Якщо у вас у країні держмонополія на виробництво хліба і точаться розмови про його приватизацію, то зрозуміло, що питати, як виглядатиме це виробництво після неї, дещо наївно, оскільки правильна відповідь — «не знаю». Ми бачимо формальні інститути і спроможні, як нам здається, їх описати (хоча насправді вони засновані на неформальних інститутах, які точно описати не можна, але це вже інша проблема), і вимагаємо такого опису для ситуації ринку. Однак ринок якраз і відрізняється тим, що одна й та сама послуга може бути вироблена і доставлена безліччю способів, і що виробники постійно змагаються у пошуку цих способів, щоб отримати гроші споживача. Тому будь-які міркування на тему «як воно буде» є в тій чи іншій мірі фантазіями.
У міркуваннях про майбутнє можна хіба що відштовхуватися від існуючої нині практики. Нині її можна поділити на контроль за правилами, встановленими власником, слідство і, власне, діяльність із примушування.
«Контроль за правилами, встановленими власником» означає охорону майна, патрулювання, і… контроль за правилами власника. Частина цих функцій уже нині виконують приватні охоронні контори. Найприродніший і найпростіший спосіб реалізації цієї функції — це озброєні громадяни, які самі охороняють себе і своє майно. Сюди ж належать добровільні чи наймані патрулі, яких наймають приватні особи, асоціації приватних осіб, асоціації домовласників, якісь квартальні чи районні добровільні об’єднання з метою «підтримання порядку на вулицях». Звичайний вишибала у клубі чи ресторані — це теж «контроль за правилами, встановленими власником».
Найважливіше тут — розуміти, що наймач (власник або представник групи власників) установлює правила, які й доручає охороняти приватній поліції. Скажімо, мешканці якоїсь вулиці можуть вважати, що засмітивший на їхній вулиці має сплатити штраф у стоп’ятдесят тисяч доларів. І найнята ними поліція повинна буде за цим стежити. Мешканці сусідньої вулиці можуть установити штраф у десять доларів. І за цим може стежити та сама охоронна контора.
У такому стані справ немає нічого дивного й незвичайного, ми з вами завжди жили в такому світі. Можливість установлювати правила і намагатися зобов’язати чи примусити інших до їх дотримання — це і є первісна ознака власника. Просто в більшості випадків, у нашому нинішньому житті фактичним власником, чого б не торкнувся, є держава, і ми всі маємо тут реально дивитися на речі — у кращому разі, ми з вами є лише довгостроковими орендарями.
Два інших пункти значно простіші. Приватним слідством нікого не здивуєш. Шерлок Холмс займався саме цим. Він добував інформацію, у тому числі й докази, і передавав її своєму замовникові. А вже замовник сам вирішував, як чинити далі. Щодо «діяльності з примушування», то під нею автор розуміє більш ризикову, ніж звичайна охорона порядку, діяльність, пов’язану, наприклад, із захопленням озброєних злочинців чи доставкою обвинувачених у злочинах проти власності до суду, якщо вони самі не бажають туди з’являтися.
Думаю, читачеві очевидно, що приватна поліція означає серйозні зміни всієї звичної нам правової системи, включно із судочинством чи, скажімо, уявленнями про закони як про розпорядження, що видаються спеціально обраною для цього групою людей. Для того щоб серйозно обговорювати ці перетворення, необхідно говорити про принцип самоприналежності, добровільної підсудності, репутаційних механізмах вирішення спорів, розбиратися з «екстерналіями» й «ефектами безбілетника» та ще з дуже багатьма речами. Усе це важко умістити в рамки журнальної заметки, моя мета полягає лише в тому, щоб указати, що існує реальна альтернатива нескінченним «реформам МВС», яка дозволяє назавжди забути про цю проблему, а точніше зробити її турботою тих, хто отримує гроші за цю діяльність.
Тому на завершення зупинюся ще на кількох моментах, що характеризують приватну поліцію.
Передусім, приватна поліція не є якимось результатом приватизації існуючої державної поліції разом із її функціями. Слово «приватна» означає, що будь-хто може займатися цією діяльністю. У приватизації нинішньої міліції і збереженні за нею монополії та повноважень немає жодної користі. Ми просто отримаємо монополіста типу ФРС чи НБУ, які формально є приватними конторами, але по суті є примусовими монополіями. Загалом кажучи, важко уявити щось страшніше, ніж приватне РАВС.
По-друге, функції приватної поліції не задані їй усталено, а визначаються контрактом із власниками чи їхніми організаціями, і, як я вже говорив, одна й та сама охоронна фірма може охороняти різні правила різних власників. Думаю, не треба пояснювати, що «звірілий принтер» у таких умовах просто неможливий. Депутатам парламенту доведеться подумати, як виконуватимуться продуковані ними закони, але краще їм одразу замислитися про те, чи потрібні вони взагалі.
По-третє, приватна поліція означає ліквідацію звичного нам територіального принципу. Опинившись одного разу в ролі «потерпілого», автор цих рядків бачив увесь процес «надання послуги безпеки і пошуку злочинців» своїми очима. Почати і закінчити можна простим фактом — у міліції вважають, що злочинець живе у тій самій міліцейсько-адміністративній одиниці, де й какає. Для того щоб порушити працівників інших міліцейсько-адміністративних одиниць, вам треба докласти чималих зусиль і вміти працювати на адміністративному ринку (організувати «дзвінок зверху», наприклад). Загалом, ніхто нікого особливо не ловить, перш за все вам запропонують упізнати негідника за міліцейським родинним альбомом, і якщо ви нікого не впізнали, значить, вам не пощастило. У кращому разі ви заберете заяву, у гіршому — знайдуть якогось терпилу, на якого й повісять справу. Нагадаю, функція міліції — виробляти звітність, а не ловити злочинців. То ж у системі приватної поліції ви можете обирати, з ким і який контракт укладати, або взагалі не укладати жодного контракту. Послуги, наприклад, може надавати контора з офісом у Нью-Йорку, що наймає аутсорсингові патрулі. На одній території може працювати безліч охоронних агентств із різною спеціалізацією тощо.
По-четверте, зрозуміло, що в такій системі найпростішим рішенням для споживача є страхування. Як сьогодні для купівлі інтернету ви укладаєте договір із провайдером, а вже він піклується про все інше, досить таки складне й заплутане господарство, так і у виробництві безпеки таким каналом кінцевого зв’язку споживача і виробників нині виглядає страхування. Ви купуєте страховий поліс, а далі справа страхової компанії, яким чином і з якими охоронними компаніями вона працюватиме, щоб зменшити для себе ризики настання страхових випадків.
По-п’яте, ясно, що таке явище, як приватна поліція, усталено передбачає виключення всяких правових посередників між потерпілими і злочинцями. Справа потерпілого — висунути обвинувачення, організувати розслідування і доставити злочинця до суду. Жодних посередників у вигляді «прокуратури» тут бути не може. Фактично це означає, що кримінальне право, як таке, стає частиною цивільного права, злочини існують проти власника, а не проти абстрактної держави. Право «порушувати кримінальну справу» залишається лише за власником. З цим неминучим перетворенням зникає величезний пласт існуючих нині зловживань.
Ну і, нарешті, очевидно, що лише приватна поліція в тому розумінні, яке я тут намагався викласти, робить просто неможливою ту практику, від якої ми давно й упевнено страждаємо. Якщо правила встановлює власник, то зникають «злочини без потерпілого». П’єш пиво на своїй ділянці? Пий. На моїй — не пий, оскільки я заборонив. Разом із «злочинами без потерпілого» зникає більшість приводів для зловживань і вимагання. Зникають, як клас, «економічні злочини». Ніхто не посадить конкурента й не «відожме» бізнес, натравивши «перевіряючі органи». Єдиний випадок можливого втручання поліції в економічні відносини — порушення контракту, та й то, якщо таке втручання передбачене самим контрактом. Стає неможливим прийти до вас у дім, влаштувати в вас обшук з ініціативи «правоохоронних органів». Стає неможливим затримати вас на вулиці, доставити вас у «відділок» і мурувати в «мавпятнику». Причина очевидна — у цьому разі ви телефонуватимете не своєму «адвокатові», а своїй поліції. Для втручання у ваше життя озброєних людей мають існувати дуже вагомі обвинувачення, висунуті не державою, не прокуратурою, а потерпілим власником, який уважає, що саме ви завдали саме конкретну шкоду його власності. У приватної поліції просто не існує іншої роботи, крім як ловити справжніх злочинців, тих, хто зазіхає на ваше життя, здоров’я і власність.