Цікаво, що все, що сталося потім, відбувалося в межах тієї ж схеми — замахів на надбання корупції та її захисту від цих замахів. Загалом кажучи, розпочався криза корупції — явище дуже цікаве і науці невідоме. Очевидно, що корупція, як доступний усім метод, вже не могла забезпечувати «вирішення питань» і, що вкрай важливо, не могла забезпечувати тієї ж пресловутої стабільності, яка, звісно, необхідна для економічної діяльності.
Цей процес розпочався майже одразу після приходу «першої Тимошенко» і потім тільки посилювався. Корупція ставала все менш доступною, все менш надійною і все більш дорогою. З масового явища вона перетворювалася на привілегію. Але натомість нічого не виникало, адже «діяти за законом» у більшості випадків означає, у кращому разі, працювати собі у збиток.
Цей політико-економічний криз система намагалася розв’язати під час позачергових виборів 2007-го, коли до президента де-факто повернулися функції арбітра (начальника начальників), які були у Кучми і які є основою української корупційної політико-економічної моделі.
Однак, очевидно, процеси вже вийшли з-під контролю. Світова фінансова криза тільки погіршила становище. Але він же став своєрідним тестом на здатність середнього класу породити з себе якихось людей, здатних нести функцію змін. Поки що середній клас отримує на цьому тесті двійки. Візьмемо того ж товариша Романенка, який нещодавно опублікував ідеологічні позиції своєї групи. Там є два моменти, які чітко свідчать про те, що ця група відіграє консервативну роль захисту корупційної моделі. Перший момент — у тім, що прямо вказано стабільність як ціль групи, друга — всіляко підкреслюється необхідність посилення президентської влади. Стабільність сьогодні, як ми з’ясували, — це стабільність корупційної моделі відносин, а президентська влада забезпечує її політичну реалізацію. Інакше кажучи, середній клас поки що думає про «старого доброго Кучму», який ніяк не може повернутися, бо світ уже змінився.