Існує два способи організації взаємодії людей. Перший — це «горизонтальний» спосіб. Це коли двоє людей домовляються щось зробити. Наприклад, обмінятися чимось. Потім інші люди теж обмінюються, виникає практика. З практикою виникають правила. Контракти, клуби, добровільні внески, арбітражі — ось явища, породжені першим типом.
Другий тип — вертикальний. Він заснований на примусі. Забрав іграшку в пісочниці. Пограбував. Створив банду. Закони, держави, податки, державні суди — це те, що породжує другий тип.
У першому типі відносин люди вільні, вони укладають контракти й добровільно приєднуються до тих чи інших практик. У другому вони виконують накази вищестоящого начальства.
Звичайно, це певні ідеальні моделі, і в будь-якому суспільстві існують відносини обох типів. Можна довго розмірковувати про їхній прояв і взаємодію в сім’ях, родах, племенах, державах і корпораціях, проте абсолютно точно, що продуктивним є тільки перший тип відносин. Добровільність, що лежить в його основі, означає: якщо людина не отримує від участі в тій чи іншій практиці потрібної їй вигоди, у чому б це не виражалося, вона може перейти до іншої. Всі ці практики та інститути існують лише тому, що приносять користь їхнім учасникам.
Вертикальна система заснована на привласненні чужого. Нижчестоящі віддають частину виробленого вищестоящому. Останній, як правило, є монополією, від якої нікуди подітися. Якщо в нього й є якісь зобов’язання перед нижчестоящими, то вони довільні й виконуються за бажанням.
Про українця достовірно відомо, що його національна мрія — стати начальником, опинитися на вершині певної вертикалі. Тобто отримати в своє розпорядження людей, праця яких буде приносити начальникові користь. Звідси й усім відоме «де два українці, там три гетьмани» та інші подібні народні мудрості. При цьому сам українець, якщо раптом опиняється не гетьманом, а холопом, виявляє неабиякі здібності до організації горизонтальних зв’язків, щоб обійти, як він висловлюється, «маразм» того, що створюють вертикальні зв’язки.
Дуже важливо тут ось що. Мабуть, існує освячена століттями звичка вважати, що горизонтальні дії призначені лише для того, щоб обійти проблеми, створювані вертикаллю. Інший бік цієї звички — той факт, що тільки вертикальні відносини вважаються «справжніми», легітимними. Тому всі сили українців спрямовуються на вертикаль. Вони свято вірять, що проблеми можна розв’язати, віддавши накази своєму ближньому, і що це єдине можливе рішення. Українці — це борці за чуже нещастя. І, хоча вони самі регулярно страждають від цих наказів, їм навіть не спадає на думку встановити прості причинно-наслідкові зв’язки. Вони всіма силами підтримують систему, яка їх грабує й розоряє.
Судіть самі. Ось зараз у зв’язку зі «справою Власенка» я знову чую заклики вивести маси на вулицю й бачу дискусію навколо цих закликів. Прогресивна громадськість сперечається, чим можна заманити маси на вулицю. Багато хто вважає, що маси не вийдуть за Власенка, а вийдуть, скажімо, за євроінтеграцію. Але саме завдання — когось кудись виводити й взагалі всіляко боротися — не ставиться під сумнів. Ось у цьому й полягає головна проблема. Адже сила системи в тому, що діючі особи виконують свої ролі абсолютно добровільно. Поки одні гадять, а інші щиро з ними борються, поки всі їхні сили йдуть на це — система в повній безпеці. «Вертикальність» відносин збережеться, грабіж триватиме, можливо, при дещо інших декораціях, але яке це має значення.
А для вирішення проблеми достатньо всього-на-всього не задирати голову вгору, шукаючи неіснуючі державні вершини. Потрібно просто озирнутися навколо і нарешті помітити одне одного. Ау, українці! Ви тут самі, тут нікого немає, крім вас!