У ситуації, коли зовсім не зрозуміло, як розвиватимуться політичні події, слід, на мою думку, сказати про те, що точно не може статися. Я маю на увазі диктатуру1.
Тут я хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Звісно, цілком імовірними є різного роду «силові сценарії», аж до погромів і громадянської війни, але ось закінчитися повноцінною, стабільною і впевненою в собі диктатурою, такою, як, наприклад, у Росії, вони не можуть. Принаймні в існуючих кордонах.
Серед причин, через які диктатура в Україні можлива лише як тимчасове явище, найчастіше називають дорожнечу. У нас немає вуглеводнів та інших модних ресурсів, жодна Росія не прогодує ще чотири Білорусі, економіка зарегульована і не може бути «відрегульована», оскільки з неї безпосередньо годується силовий апарат, на якому тримається режим, і так далі. Тобто, оскільки при диктатурі, як правило, доводиться годувати не лише силовий апарат, а й народ, який він «охороняє», то все це потребує великих додаткових ресурсів, яких в України немає. А раз так, то диктатура в нас не вийде.
Це, звісно, правильно, але є ще одна причина, через яку, як мені здається, у диктатури тут немає великих перспектив, незалежно від наявності в потенційного диктатора грошей і можливостей «годувати народ». Ця причина — сформована система відносин, яку можна сміливо порівняти з феодалізмом.
Феодалізм — це складна система перехресних юрисдикцій. Звичайне шкільне розуміння феодалізму малює нам «матряшку» юрисдикцій, пов’язаних із титулами власності на землю на певній території: «барон» — «граф» — «герцог» — «король». Однак насправді ця система значно складніша, вона включає не лише аристократичну «матряшку», а й міста (часто фактично незалежні), місцеві общини, церкву, лицарські та церковні ордени (останні три структури виходять за «національні» рамки), а також цехи, гільдії та спілки торговців.
Більшість цих структур має своє право і свої суди, а часто й свої збройні сили. Все це існувало завдяки складній системі договорів, але в більшій мірі — завдяки звичаєвому праву.
Важливо, що тут немає системи жорсткої ієрархії, яку ми звикли бачити в «національній державі». «Накази зверху» тут будуть зустрінуті у багнети. Так, васал зобов’язаний надати військо сюзерену, але лише 40 днів на рік. І так у кожному питанні. Принципово, саме ці особливості феодалізму — тобто відсутність жорсткої вертикалі влади, яка б пронизувала все суспільство, — і стали основою майбутнього тріумфу Заходу.
Чому й як «національна держава» перемогла феодальну систему — велике й не зовсім дотичне до нашої теми питання. Важливо лише зауважити, що ця перемога зовсім не означає, що «жити стало краще, жити стало веселіше». Скоріш, навпаки. Прусський Ordnung урешті-решт привів Німеччину до поразки у двох світових війнах, і своїм післявоєнним успіхом вона зобов’язана саме різкому послабленню Ordnung’y. Більш того, спостерігається явна закономірність — чим менше Ordnung’y проникло в суспільство разом із «національною державою», тим більше в нього процвітання і успіху (Британія у XIX столітті).
Однак повернімося до наших баранів. Як це зазвичай буває, реальний устрій нашої держави маловивчений і не описаний. Ми вважаємо, що живемо в «національній державі», тим часом як насправді це щось зовсім інше, набагато більше схоже на феодалізм. Проведіть розумовий експеримент — до кого ви звертатиметеся «у разі чого» — до держави чи до «потрібних людей»? У справжній національній державі до потрібних людей звертаються вкрай рідко. У нас до них звертаються насамперед, як кажуть, і в горі, і в радості.
Український феодалізм ще чекає свого дослідника. Поки що можна впевнено сказати, що його відмінною особливістю є те, що його основою є не селяни з землею, а підприємства й у цілому юридичні особи. Саме вони є «титулами», за які йде боротьба між «лордами», причому часто боротьба у буквальному сенсі озброєна.
Загалом, до недавнього часу феодальні угруповання були помітні досить чітко. І якщо ви починали цікавитися, як там все влаштовано всередині, то виявляли цілий конгломерат угруповань, які, своєю чергою, теж ділилися на дрібніші угруповання, і так до «пана і підпанка». При цьому важливо, що ці дрібні угруповання не просто входять до складу більших, а перетинаються між собою і часто виходять за межі «основного» угруповання.
Я б міг поділитися досить обширними спостереженнями, але для нашої теми тут важливо ось що: «бос», який знаходиться на поверхні (і зазвичай має вигляд «олігарха»), не має повної і беззаперечної влади у своєму угрупованні. Часто журналісти називають такі утворення «бізнес-імперіями», але до імперій їм дуже далеко. «Олігарх» може розраховувати на виконання команд на рівнях, які розташовані безпосередньо під ним, а далі починаються питання. При цьому практично всі юридичні особи в країні явно або неявно інтегровані в ті чи інші конгломерати. Будь-який кіоск має «дах», але власник кіоска зазвичай не має уявлення, до якої «імперії» він відноситься. Найчастіше й «дах» першого, а то й другого рівня не підозрює про це.
Українська політична система добре відображала цей феодалізм. Президент — це посада, повноваження якої спеціально створені для того, щоб «вирішувати питання» і не залежати при цьому від «олігархів». Показово, що ще до того, як Янукович скасував політреформу, «пізній» Ющенко вже фактично діяв поза її межами. Система відновилася сама.
До такої системи можна ставитися по-різному, але факт у тому, що вона працює на самовідтворення і перешкоджає узурпації влади кимось одним. Я багато разів спостерігав, як у цій системі вирішуються конфлікти; для нашої теми важливо те, що бонапарти і безпредельщики опинялися в ізоляції, а то й стикалися з прямим саботажем. І все це тому, що система децентралізована, а її учасникам точно невідомі можливості кожного. Іноді траплялися фантастичні випадки, коли в якійсь кризовій ситуації можна було отримати дзвінок від зовсім несподіваної «важливої людини», залишалося лише здогадуватися, як і чому на нього «вийшли».
Тепер давайте знову повернемося до диктатури. Будь-який режим існує лише тому, що з ним згодні (і підтримують) його жертви. Для того, щоб звичайна людина зробила реальний вибір на користь диктатури, вона має розуміти, чому відмовляється від свободи. Тому, до слова, для перемоги диктатури так важлива «народна любов», віра в лідера тощо — вони значно зменшують ціну свободи.
Звісно, кожен випадок диктатури унікальний, але цей механізм універсальний. Він називається «пошуком згоди» і є способом, яким розширюється держава, тобто він притаманний усім державам, приватним випадком яких є диктатура.
Вибір диктатури — це, насамперед, вибір на користь Ordnung’y, тобто вибір жорсткої ієрархії. Звісно, Ordnung дуже популярний. Одні розраховують за його допомогою захиститися, інші — напасти, ті, хто не є чиїмось «хлопцем», розраховує ним стати. Але ні в кого немає сумнівів у тому, що «все буде, як у бабусі», тобто в тому, що Ordnung буде лише зовнішньою стороною справи, формальним приводом або «відмазкою».
Українець з легкістю може голосувати за Ordnung, гаряче і щиро його підтримувати, але вирішувати питання він буде так, як звик, тобто в рамках феодальних практик. Для того, щоб він реально, а не на словах, обрав Ordnung, останній має давати кращий результат у «вирішенні питань», але цього якраз, у нашому випадку, він не може зробити за визначенням.
Тобто будь-який диктатор, навіть той, який користується любов’ю і підтримкою, неминуче стикнеться з саботажем, тим більш небезпечним, що значна його частина здійснюється несвідомо тими самими людьми, які його підтримують.
Власне, один із головних перманентних конфліктів, у якому ми існуємо, — це конфлікт між феодальними практиками і Ordnung’ом. Для українця феодальні практики використовуються для приватизації доходів, а Ordnung — для націоналізації витрат. Наочний приклад — це «офісні хом’ячки», які отримують зарплату у феодальному конверті і при цьому гаряче підтримують, скажімо, заборону куріння, намагаючись націоналізувати свої витрати в цьому питанні. Що характерно, «олігархи», яких вони не люблять, чинять точно так само, і саме тому вони «олігархи».
Приватним випадком цієї проблеми є «донецькі». На відміну від інших українців, вони добре розуміють Ordnung і слабо розуміють феодалізм. Цим пояснюється маніакальна наполегливість, з якою влада намагається поставити «своїх» на всі можливі державні посади. Фактично, весь цей час Янукович намагався винищити український феодалізм, що урешті-решт призвело до конфлікту, який ми спостерігаємо. Однак у найближчій історичній перспективі це завдання нерозв’язне, так як, повторю, люди мінятимуть свої звички лише в тому разі, якщо Ordnung працюватиме краще за феодалізм.
Цікаво, що заміна на «своїх» теж не дала результату. Свіжий приклад зустрівся в інтерв’ю генерала СБУ Скібінецького «Новій газеті». Генерал каже: «Так. Цікавий нюанс днями помітив. Люди на високих посадах, які не відповідали на дзвінки років два, раптом самі дзвонять. Захиталися. Відновлюють контакти на всяк випадок…». Так працює феодальна система.
Взагалі, як висновок можна сказати ось що:
Поки що феодальна система була не лише, як багатьом здається, гальмом, а й рятувала нас від неприємного розвитку подій у критичних ситуаціях (принаймні у 2004-му). Загалом різноманітність України — це не мінус, а плюс. Якби у нас не було «сходу і заходу», якби у нас була одна церква, а не три, якби Ordnung переміг феодалізм, то, скоріш за все, та чи інша форма диктатури вже давно утвердилася б.
Прогресивній громадськості і претендентам на трон слід було б подумати про те, як влаштований феодалізм, а не намагатися ламати його через коліно.
На мою точку зору, феодалізм є перспективнішим ніж Ordnung. Фактично, він не перешкоджає руху від уніфікації — до контракту, від «це належить за законом» — до системи репутації і гарантій. Такий феодалізм є перспективним, він, як кажуть, «наступає сам собою», на хвилі технологічної революції. Ми ж, як завжди, намагаємося запрыгнути в останній вагон «національної держави», володіючи при цьому набагато ефективнішими навичками і практиками.
Текст написаний у розпал Майдану-2014 ↩︎