У всій цій нашій історії з майданами та війнами є один момент, який не дає мені спокою. Він пов’язаний з тим, як українські події бачаться за кордоном. Причому бачаться не стільки простими обивателями, скільки активними людьми, які визначатимуть майбутнє. Цей погляд, як мені здається, сильно заважає подіям розвиватися в сприятливому для всіх руслі.
Тут усе дуже просто. Нормальна, жива європейська людина не буде стояти на морозі за Євросоюз. Це все одно, що українцеві стояти за начальника ЖЕКу, податкового поліцейського чи даішника. Нормальна, жива й активна людина не побажає собі Євросоюзу, бо вона там живе і в курсі справи. Тому, якщо хтось десь стоїть, та ще й дереться на площі за Євросоюз, то він або слабкий розумом, або кимось організований. Тому нормальна й жива європейська людина легко повірить у «бойовиків» і «тренувальні табори в Литві». Вона не впевнена, як там щодо Путіна, але твердо знає, що «свої» бюрократи — ще ті сукині діти. Так, Путін — гад, звісно, але й ці українці — ще ті подарунки, коли в друзях і захисниках у них ходять Меркель та Олланди. І взагалі, усе це — бюрократичні ігри, які його особисто ніяк не стосуються.
Нормальні живі європейці, які визначатимуть майбутнє Європи, ніяк не пов’язують його з українськими подіями, бо їм вони бачаться частиною «великої шахової гри» між бюрократами. Вони бачать, що Україна «хоче в Євросоюз», а в майбутньому цих людей немає жодних євросоюзів.
Тим часом, Майдан був найсправжнісінькою «анархо-капіталістичною» спільнотою. Тобто, на ньому була публіка того ж сорту, яка в Європі не любить Євросоюз — підприємці, «самозайняті» тощо. Інша річ, що, як це часто буває, люди робили одне, а називали це по-іншому. Як «дикарські» дівчата з мого улюбленого прикладу, котрі вважають, що вагітність настає від прогулянки під священним деревом. Незалежно від своїх уявлень про роль дерева, дівчата робили те, від чого насправді настає вагітність. Так і тут. Незалежно від щирості, з якою люди на Майдані кричали про «європейську перспективу» чи про «смерть пирогам», (речі несумісні, що вже має насторожувати), справа робилася там зовсім інша — справа антибюрократична й антидержавна. Тобто, справа, близька, потрібна й важлива для живої й нормальної європейської людини, справа, з якою вона пов’язує майбутнє.
Те ж саме й з американцями. Рон Пол у своєму «інституті миру» повторює путінську пропаганду. На сайті Лю Рокуелла донбаські гопники називаються «freedom fighters». Вони то, звісно, fighters, але аж ніяк не freedom. А все тому, що головний ворог Рокуелла та інших сидить у Вашингтоні, і це — американський істеблішмент. Відповідно, усі, хто проти цього істеблішменту, автоматично розглядаються як союзники різного ступеня корисності. І для того, щоб такий підхід існував, не треба навіть жодних газпромівських грошей. Ніхто не буде зі свого теплого американського кабінету розбиратися в подробицях життя всяких україн, у справи яких «сує носа дядько Сем». Їх занадто багато в світі, цих україн. Тим більше, коли з самої України жодних сигналів про те, що відбувається, не надходить. У результаті ця публіка навіть не здогадується, що прохендрила цілком собі лібертаріанську «подію», і що зараз вона фактично допомагає тим, хто хоче, щоб справа не пішла далі.
Усе це дуже сумно, бо «бюрократичний інтернаціонал» справді існує. Інтереси бюрократії універсальні в усьому світі, і саме це робить її «інтернаціоналом» і призводить до того, що «ворон ворону ока не виклює». Бюрократам не потрібно створювати жодних організацій, щоб діяти так, ніби вони входять до якоїсь таємної ложі. Спільний інтерес — найсильніший організатор. Ну, а «антибюрократи» воюють тільки зі своїм місцевим начальством. І доки це так, вони програватимуть.