Останнім часом мені часто доводиться цитувати книжку Альберта Дайсі «Вступ до конституційного права Англії». Так уже виходить, що ця книжка постійно опиняється вельми доречною, коли йдеться про нашу країну і про нашу ситуацію, яка (ситуація) тішить нас уже двадцять років і навіть не думає змінюватися. Ця праця видатного британського юриста для сучасного читача виглядає як певна книжка із серії «все зовсім не так, як ви звикли думати», і цінність її якраз у тому, що автор не мав на меті когось розкривати і виводити на чисту воду. Альберт Дайсі був юристом, професором, читав лекції в Оксфорді й не займався політикою, та й було це сто років тому. Між тим, у людини, яка звикла до певних шаблонів, факти та ідеї, що викладає Дайсі, можуть ці шаблони сильно похитнути. Йдеться про масово поширені хибні уявлення з приводу «демократії», «прав людини», «суверенітету» тощо. речей, і думка Дайсі як англійського конституціоналіста цінна тут тому, що сучасне конституційне право почалося зі спроб європейців скопіювати англійську конституцію. Ці вправи продовжувалися з кінця XVIII до кінця XIX століття, і особливий шарм їм надавала та обставина, що англійської конституції, як знають навіть на форумах «Української правди», не існує у вигляді спеціального письмового тексту.
Загалом, після цієї рекламної паузи переходимо до справи. Насправді я хочу написати про чергові нововведення в боротьбі з корупцією, які Рада ухвалила 13 травня. А до чого тут англійська конституція, ми зараз побачимо.
Дайсі, розмірковуючи про свободу друку, робить вельми повчальне порівняння англійської та французької практики. Як відомо, ще в першій революційній конституції 1791 року урочисто проголошувалися свобода слова та друку. Це, втім, зовсім не завадило лютувати революційній цензурі. Потім у Франції цензура регулярно поверталася, скасовувалася й знову поверталася (часто під виглядом чергового скасування цензури). При цьому всі дванадцять конституцій, які існували в цей період (до початку XX століття) у Франції, в тому чи іншому вигляді містили «свободу друку». У результаті у Франції практика, пов’язана зі свободою друку, становить ледь не окрему галузь права.
В Англії ніхто ніколи й не думав проголошувати якісь «свободи друку», щось «гарантувати» й «законодавчо забезпечувати». До 1695 року там існувала цензура. Існувала вона в такій формі: право друку належало 97 лондонським книготорговцям (Stationer’s Company), які могли конфіскувати всі видання, надруковані сторонніми особами. 1695 року сплив термін «Акта про дозволи», який надавав цю приємну монополію Stationer’s Company, і Палата громад просто відмовилася продовжувати дію цього закону.
Що цікаво, законодавці, направляючи своє рішення до Палати лордів, жодного слова не говорять про «свободу друку». Акт про ліцензії скасовується тому, що з ним пов’язані перешкоди торгівлі, причіпки та порушення, тому, наприклад, що «він обмежує книжкову торгівлю лондонським портом і затримує цінні вантажі на митниці так довго, що вони покриваються пліснявою». «Громади вважають несправедливим, що закидається митному чиновнику, якщо він відкриє прибулий з-за кордону ящик із книгами не в присутності цензорів. Як може цей чиновник знати, що в ящику книги, якщо він його не відкрив?» — дивуються депутати разом із котом Шредінгера. Але ні про які свободи при цьому вони нічого не говорять.
«Як мало думали державні діячі, що знищили цензуру, про принцип свободи друку, доводить той факт, що два роки по тому вони спробували ухвалити білль про заборону друку новин без дозволу» — пише Дайсі.
З того часу «свобода друку регулюється думкою дванадцятьох крамарів», тобто присяжних, оскільки єдині обмеження випливають із законів про пасквілі, тобто з кримінального права. При цьому назвати це «обмеженнями» саме преси складно, оскільки відповідальність за наклеп стосується всіх осіб. «В Англії знищити право уряду контролювати пресу означало просто знищити виняткову привілегію, що суперечила загальній тенденції права» — підсумовує Дайсі. Ну й, підбиваючи підсумок, думаю, не потрібно нагадувати, що всякі вільнодумці та революціонери зазвичай друкували свої твори в Англії, де, нагадую, ніхто й ніколи не проголошував і не «закріплював у конституції» свободи друку.
Ця історія вельми повчальна для України з її (хотів написати «багатовіковою») боротьбою з корупцією. Нещодавно парламент ухвалив чергові новації, які виглядають, прямо скажімо, страхітливо. Міністр юстиції Павло Петренко радісно повідомляє нам, що «раніше корупціонери обходилися протоколами про адміністративну відповідальність і лише платили штраф. Відтепер за всі корупційні правопорушення передбачена кримінальна відповідальність». «Пропозиція та обіцянка хабара також стали кримінальними злочинами. Для цього достатньо даних про корупційні домовленості. При цьому сам факт отримання хабара може бути не зафіксований» — продовжує міністр. Ну й наостанок: «ще однією надзвичайно важливою новацією стало надання можливості нашим громадянам повідомляти органи влади про корупцію в анонімному порядку». Загалом, корупція, звичайно, нікуди не зникне. Вона просто стане ще дорожчою. При цьому створюються тоталітарні інструменти (анонімки, контроль банківських рахунків) для політичної боротьби та взагалі боротьби з неугодними. Все це добро подається, звичайно, під соусом «євроінтеграції».
Суть прикладу Дайсі з англійською та французькою цензурою проста. Цензура виникає від здатності уряду контролювати видавців і письменників. Вона не зникає від проголошення якихось прав та ухвалення конституцій, а також від якихось особливих законів, спрямованих на боротьбу з нею. Вона зникає разом із її причинами — можливостями уряду. Точно так само не зникає від законів і «боротьби» корупція, оскільки вона виникає як неминучий результат здатності уряду «регулювати економіку». І тут не існує жодного іншого рішення, крім як відібрати в нього цю здатність.