А за свободу боротися не пробували?

Колись наша група подала заявку на якийсь фестиваль. Як з’ясувалося згодом, фестиваль проводився лише для українськомовних гуртів, і нам, із нашим псевдоанглійським, там просто нічого було робити. Звичайно, нашу заявку відхилили.

Цікаво, що мені ніколи не спадало на думку якось критикувати організаторів. Це їхній фестиваль і їхнє право встановлювати вимоги до учасників. Більше того, я вважаю, що саме так і має бути в усіх без винятку сферах життя, і лише такий порядок, що іменується свободою, здатний звести нанівець більшість конфліктів нашого нинішнього життя.

Ось візьмемо той самий «державну мову». Адже ж ясно, що весь конфлікт, якому вже більше 20 років, не в «державній мові». Усе це законодавство — зовсім не вимоги до держави та її чиновників, якою мовою їм розмовляти з людьми й писати свої закони. Ні. Це законодавство визначає, як мають поводитися інші люди. І саме це й викликає конфлікт.

Я нічого не буду писати про сам конфлікт, про його причини тощо. Хочу сказати лише одне — незважаючи на закляття про те, що «мовна проблема не важлива» і навіть що «вона не існує», те, що відбувається, ясно показує, що це не так. Те, що відбувається, також показує, що в рамках існуючого порядку ця проблема не має розв’язання. Зараз, так би мовити, «російськомовні» переголосували «українськомовних». Потім «українськомовні» переголосують «російськомовних», а далі… 20 років — достатньо великий термін, щоб переконатися: «сам собою» він не розв’яжеться. Зате точно можна сказати, що нетерпимість лише зростатиме. І як показує досвід тієї ж Бельгії, «зростання добробуту трудящих», на яке багато хто покладає надії як на порятунок, ніяк не впливає на цей процес.

Можна, звичайно, «вирішувати питання» розпадом країни на території, де прихильники тієї чи іншої позиції отримають абсолютну більшість і, нарешті, зможуть змусити меншину поводитися так, як хочеться більшості. Можливо, все до того й іде. Але як на мене, це поганий поворот подій, оскільки в результаті насильство не зменшиться, а збільшиться.

Так, і ще дещо. Звичайно, я розумію, що мова — це лише привід. Усе питання в тому, що це досить слушний привід. Так само цілком імовірні ігри всяких різних «сил» на ґрунті мови, територіального розколу та інших радощів. Не сперечаюся, «сили» — вони завжди щось таке затіють, це в них робота така. Однак же, абсолютно точно й те, що якщо проблеми не існує, то «сили» безсилі. А проблема є — ось у чому біда.

І розв’язати проблему можна лише свободою. Свобода означає, що моя власність (включаючи мене самого) — недоторканна. Ніхто не може мені наказати. Але й я нікому не можу. Ніхто не може мене грабувати. Але й я не можу. На своїй власності я сам установлюю правила, але я ж за них і відповідаю. Нагадаю, що господар фестивалю приймав лише українськомовні гурти. Можливо, він втратив на цьому частину аудиторії. Але це — його фестиваль і його правила.

Якщо визнати цей напрямок руху, то стають зрозумілими очевидні наслідки. Ось, наприклад, вам не подобається Табачник, який переписує історію? А чому ви не замислитеся над тим, на якій взагалі підставі якийсь політично призначений дядько визначає, яким було ваше минуле? У вільному суспільстві такого не може бути. У ньому принципово не може бути «державних» шкіл, вишів та «освітніх програм». І якщо вже батьки відповідають за своїх дітей, то вони, а не дядько в Києві, мають вирішувати, чому й як їх учити.

У вільному суспільстві люди роблять те, заради чого готові жертвувати — грошима, часом та іншими ресурсами. Кордони й відповідальність тут абсолютно зрозумілі. І якщо хтось вважає, що його співвітчизники мають користуватися певною мовою, йому доведеться придумати, як їх у цьому переконати. Доведеться використовувати свої, а не чужі ресурси. Зрештою, доведеться ставати кращим за конкурентів. А отже, від цього процесу виграють усі, хто має до нього хоч якесь відношення. Ну й, зрозуміло, для конфлікту тут просто немає жодних підстав.